Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова
Уявляти, як він лягає в ліжко з іншою – кохається – прокидається – всміхається – снідає – підвозить на роботу й зустрічає опісля… Ненавидіти її, ні в чому не винну, лютою ненавистю (до скреготу зубів) лише за те, що вона, так, саме вона, а не хтось інший, Максова дружина…
Сьогодні було просто. Вчора треба було бути вдома. Просто треба – без пояснень. А сьогодні вона на своє несміливе прохання затриматися на кілька годинок після роботи (звісно ж, із колегами, це такі милі кавові дамські посиденьки) раптом почула милостиво-ствердну відповідь:
– Але, будь ласка, будь о десятій вдома, щоб я не хвилювався.
Макс їй сьогодні снився. Знову снився. Прийшов до неї урочистий і незвичний, в окулярах і темному костюмі. В житті вона ніколи не бачила його в окулярах! Знала, що в нього поганий зір, що носить контактні лінзи, але в окулярах бачила лише на світлинах, зроблених років зо п’ять тому. Прийшов попрощатися. І не дивно, він же скоро їде! Ця думка, що дамокловим мечем нависла над усім її теперішнім існуванням, проявилася вві сні, в цьому віртуальному прощанні…
Вона вже розповіла йому про це. В обід, коли дзвонила сказати, що сьогодні вийде, сьогодні все вийде і вона прийде на ту адресу, яку він вислав їй есемескою…
– Ти хочеш, щоб я сьогодні був в окулярах? – промуркотів він, щось собі подумавши (що подумавши?) після паузи. Та байдуже. Власне кажучи, наплювати – в окулярах чи без них – аби був – прийшов – існував – дивився своїм бездонним поглядом. Адже залишилося так мало! Так мало хвилин щастя! Ця величезна клепсидра (для неї вона була не просто зримою, а фізично відчутною, ніби частина тіла, органічна складова її єства!) – клепсидра часу, їхнього часу, який було приділено їм двом, у верхній своїй частині була майже порожня. Весь пісок чи вода (а може, пісок із водою?) перебігли – перетекли – просочилися – пересипалися – перемістилися – перескочили в нижню, майже вщерть заповнену, і не було жодного шансу перевернути цю безжальну посудину й змусити час до нового відліку їхньої спільної ери.
– Якби ти не прийшов, я б померла! – сказала вона йому. Не сказала, а довірила своє найпотаємніше, як їй здавалося, найвагоміше підтвердження всіх не раз мовлених «кохаю», які він приймав за належне, приймав сміючись, ніколи не повертаючи навзаєм (атож, і я вкладаю в наші стосунки багато почуттів! я взагалі не починаю стосунків без почуттів!). От і тепер – лише короткий смішок на це її вимучене зізнання, ніби це такий її веселий, вигаданий нею дотеп!
Де ж Максова машина? Він сказав, що чекатиме на неї в машині. Швидше б знайти її серед цих сотень майже однакових чорно-сріблястих автівок (любить же народ ці депресивні кольори: у чорній – солідно, по-діловому, а в зеленій або червоній – уже ні, не той фасон!), бо й Макс не був у цьому оригінальний, теж обравши чорну.
Немає. Немає? Двічі обійшла парковку. Не може такого бути! Він же прислав їй повідомлення (авжеж! іще п’ятнадцять хвилин тому, що вже чекає!), може, вона адресу переплутала? Повернула до будинку, щоб іще раз подивитися на його номер на білій, підсвіченій ранньою лампочкою, табличці. Раптом хтось сильно й боляче схопив її за руку вище ліктя й розвернув на сто вісімдесят градусів. Встигла вловити знайомий запах. Знайомий запах парфумів…
– Ти? Що ти тут робиш?
– А що тут робиш ти? І де твої колеги? Може, на каві залишилися?
Неприємний кислий присмак у роті, а в голові – ніби рій розлючених, розтривожених бджіл… Враз похололі ноги підгинаються, відмовляючись іти… Вона б і не йшла, якби її воля! Та він швидко й невблаганно тягне її, затиснувши руку в сталевих лещатах. Тягне у вузьку щілину між трансформаторною будкою і двома гаражами, що майже впритул до неї примостилися.
– Чого ж ти, люба, опираєшся?! Ходімо! Там нас чекає один дуже знайомий тобі чоловік! Ходімо! Він щось має… він щось ду-у-уже хоче тобі сказати!
У невеличкий (може, метр на три) вузький простір чомусь набилася купа народу! Тут важко дихати, бо металеві боки буро-коричневих (може, це колір «хакі»?) гаражів розігрілися за день на пекучому сонці, а тепер, як батареї центрального опалення, віддають-випромінюють це акумульоване за день тепло.
Це Макс? Це Макс?! Невже цей заюшений кров’ю із заплилим лівим оком, весь якийсь брудний і обдертий чоловік, що його двоє здоров’яг міцно тримають за руки, і є її Макс?! Червоні плями крові на білій тенісці (вона знає цю його теніску! їй завжди вона подобалася! точніше, їй завжди подобався Макс у цій тенісці! вона йому страшенно пасувала!), темні сліди від носаків… Хто ці люди? Чому? Чому вони били його? За що?
– Ой, Льона-Льонка! – він нарешті відпустив її руку і навіть трохи відштовхнув від себе. Вона, скориставшись цим, відразу ж кинулася була до Макса, та заклякла, знову схоплена в металеві лещата.
– Чекай, Льонко! Ти спершу поглянь на нього! Поглянь! Поглянь, як слід! І подивися на мене! Хто цей шмаркач? Чого досяг? Що дав тобі, ну крім… крім сама знаєш чого! І що дав тобі я?! Що дав тобі я, який відмив тебе, відчистив, вивів у люди, та що там казати – зробив із тебе людину!
Зацьковано й слухняно переводила погляд, не фокусуючи нічого в його свідомому полі. Якась мошка задзижчала в повітрі й, принаджена запахом липкої, ще не засохлої крові, сіла Максові на щоку. Він запручався, звільнив свою руку, щоб її, цю капосну комаху змахнути, і його відпустили, розтиснули лещата – всі зачаровано слухали хрипку мову цього високого, показного чоловіка, в яку дедалі частіше домішувалася лайка.
– Тобі так хочеться її? – штурхнув Льону в спину до Макса, – То чому ж тоді одружився з іншою? А, чуєш, давай мінятися: я тобі свою Льонку, а ти мені свою, – забув, як її звати, вибач!? Твоя і молодша, й красивіша… Не знаю, чого тобі ще треба? Та в кожного, звісно, свій смак…
Братва біля Макса захихотіла, не відверто, а так, ніби крадькома, в кулаки, прикриваючи смішок за машкарою діловитості (мовляв, ми тут на роботі, виконуємо свій обов’язок, але ми теж люди! тому й усміхнулися), і це допекло дужче за всі його слова і погрози. Допекло так, що сльози сорому й
