Не вурдалаки - Світлана Талан

– Я не звикла називати дітей за прізвиськами, – парувала я.

– А ви не моя мати, то і я не ваша дитина, – говорить вона трохи істерично.

– Діти мого чоловіка – мої діти, – я чітко хочу дати зрозуміти, що тут господарка я.

– Вам мало своїх дітей? Займайтеся краще своїми дітьми, а я звикла сама про себе дбати!

Мене як окропом обдало! Це вже було занадто! Ця маленька розмальована нахаба така зухвала! Роблю кілька великих вдихів та видихів, трохи заспокоююся.

– Віднині ти, Іринко, член нашої родини. Подобається це тобі чи ні, але у кожного з нас є свої права та обов’язки. Лише сумлінно виконуючи їх, ми встигаємо зробити за день багато справ та маємо час для репетицій та виступів. Правила установлюють у нас старші, тобто я та твій батько. Отже, перше правило…

– Та пішли ви всі знаєте куди зі своїми правилами?! – спалахнула Іринка. – Я живу за своїми правилами. Ось так! – сказала вона, задерла носа та вийшла надвір.

– Не треба її сварити, – говорить тихо Даринка. – Вона добра, лише вередлива та невихована.

– Це я помітила, – зітхнула я.

…травня 1974 р

По селу поповзла новина про дитину Романа. Добре, що я не маю часу ходити та збирати по вечорах плітки попід парканами. Те, що односельці не знали, дофантазовували самі. Я ніколи не звертала уваги на розмови, тож не знала, про що гуде село. Доводилося тільки здогадуватися. Але одного вечора, коли я підмітала на вулиці біля паркану, до мене підійшла одна плетуха бабця Варвара. Що б де не сталося, вона перша про все дізнається. Підійшла до мене, привіталася. Стоїть, плює насіння.

– Кажуть, у вас новий жилець з’явився, – каже, ніби ненароком.

– А то ви не бачили! – відповідаю та продовжую вимахувати мітлою.

– Пліткують, що то Романова позашлюбна донька, – кинула та сплюнула лушпиння.

– Якщо Романова, то й моя, – відказую їй.

– Як це?! Ваша спільна донька?

– Так, наша донька, – кажу їй якнайспокійніше. – А якщо ви зараз не перестанете плювати насіння, то буду я мести тут до пізнього вечора, і діти залишаться без вечері.

– А насправді, чия то дівчинка? – запитує, а від цікавості аж зуби їй звело.

– Усі діти, які живуть у цій хаті, наші, – кажу їй з натиском на слові «наші», але стара й не думає відчепитися від мене.

Тоді я захоплюю мітлою коров’ячий кізяк та так його гребнула, що він прилип до її ноги. Бабця зойкнула, кинула мені докірливо: «А ще вчителька називається!», та й хутко зникла.

– А ти у мене боєць! – засміявся Роман, виходячи з двору.

– Я і двірник, і кухар, і вихователь чужих та своїх дітей! І взагалі я стомилася.

– Піди відпочинь, – говорить Роман, відбираючи у мене мітлу. – Вечерю я приготую з дітьми сам.

– Ось і добре, – кажу я та йду до хати, відчуваючи себе дуже стомленою.

…червня 1974 р

– Скажи, що ти мені пробачила, – вкотре повторив Роман.

– Бог тобі суддя, – кажу я і намагаюся не дивитися йому в очі.

– По молодості всі ми робимо помилки.

– Це не виправдання. Справа стосується не якоїсь речі, а людської долі, долі дитини. До речі, вона як бурхлива ріка – норовиста та некерована.

– У цьому нема її вини. Дитина росла, як билина в полі, як хотіла, так і проводила свій час.

– Це помітно. Нещодавно вона курила за хатою, демонструючи своє вміння хлопчикам.

– Де вона взяла цигарки?

– Напевно, у тебе. Рахуй краще свої пачки. До речі, не буде новиною, якщо почнуть зникати гроші. Так що слідкуй краще за своєю дитиною.

– У мене нічого не вийде без твоєї допомоги. Ти для дітей більший авторитет, ніж я.

– Я ж кажу, що твоя донька невихована та некерована.

Роман обіймає мене, дивиться мені в очі, а я відчуваю, що попри весь мій супротив, опиняюсь під владою його чистого погляду й ласкавих рук.

– Марійко, люба моя Марійко! Ти – свята жінка. Тобі немає ціни. У світі не знайти кращої та гарнішої жінки. Зрозумій одне: я завинив перед тобою, але ж це не значить, що тепер мені нема прощення. Я ладен кожного дня і вечора цілувати твої руки, щоб ти мені пробачила.

– Хіба можна викреслити з пам’яті зраду?

– Напевне, що ні. Але зараз поруч з нами дитина, у якої нема нікого, окрім нас із тобою. Так, є великі прогалини у вихованні, але ж ми не можемо закрити на це очі та відгородитися стіною від проблем. Якою вона піде у світ? Чи не буде такою ж матір’ю, як була її мати?

– Чому ти говориш «ми», а не «я»?

– Бо ми створені один для одного. Ти це розумієш? Ми – одне ціле. До цього часу ми жили душа в душу. Невже ця дівчинка зруйнує наше сімейне щастя?

Роман цілує мене в шию, і я відчуваю, що починаю танути від його гарячого дихання, як віск від тепла.

– Не можна допустити, щоб минуле зруйнувало наш союз. Зроблено те, що зроблено, треба ніколи не повертатися в минуле, бо воно може нас отруїти, – шепоче він гаряче. – Ти пам’ятаєш, як розповідала мені про Февронію та Петра? Ми повинні так прожити, як вони.

– Прожити і померти в один день і в один час? Обіцяєш?

– Так, – шепоче він. – Так, моя кохана на все життя.

Під владою його рук я відчуваю себе неймовірно незахищеною та слабкою.

– Пообіцяй, що не покинеш напризволяще цю дівчинку, – говорить він, покриваючи моє тіло поцілунками.

– Так, – не витримавши спокуси, шепочу я.

Роман підводить на мене вдячні очі, у прозорій блакиті яких розчинилося наше минуле та теперішнє з примішкою майбутнього.

…червня 1974 р

Я звикаю до Іринки. Намагаюся зробити так, щоб не дивитися на неї, як на пам’ятку про зраду чоловіка. Хочу ставитися як до доньки Романа та сироти. Це важко, бо в кожній рисі дитини я вгадую чужу жінку. Вмовляю себе виділити риси Романа і не зациклюватися на інших. Я знаю, що я сильна, бо змогла чужого хлопчика полюбити, як свого. Не можна ревнощам осісти тавром на невинній дитині. Я повинна полюбити її як дитину моєї коханої людини.

Кілька днів поспіль намагаюся умовити Іринку змити папугові фарби з волосся, але дарма. Вона дійсно схожа на норовистого їжачка. Діти звуть її Їжачком, і схоже, це їй дійсно подобається.

Зараз Даринка та Іринка знаходяться у таборі праці