Софія - Олесь Ульяненко

– Давай, посмокчи його. Мені давно жінки не смоктали.

Араб у ванні голосно розсміявся. Вона стала на коліна і взяла у рот. Араб застогнав і засмикався тілом. Другий реготав і плюскався у ванні. Коли перший кінчив, голосно і протяжно, як важка в’ючна тварина, другий підібрався іззаду і підняв їй сукню. Він задоволено поплескав її по сідницях і, прицмокнувши, сказав:

– Ага, ага, ага. У тебе жопа кращій, ніж у твій сина!

Артур втомився дивитися на одноманітну синю воду, на красивих жінок, в яких напевне, якщо роздягти, на скоромному місці виявиться гладко, наче на голомозій голові генпрокурора. Утомився дивитися на повільні рухи кельнерів, безмовних, наче риби у глибокій і чистій воді. Він лишив хлопців угорі, а сам спустився вниз. Ліфт падав тихо і безшумно. Це було цікавим, не інакше – цікавим, позаяк останні події його начебто висмикнули, відтягнули від звичних і комфортних речей, людей і безкінечних безтурботних балачок. Зараз він потроху до цього повертався, з насолодою і роздратуванням. Дратувала його відсутність опори. Повна відсутність розуміння людей, хоча він про це не знав. І не лише самовпевненість була причиною. Його реально дратував той світ, що вони покинули, засунули туди свої руки, взяли його і вивернули, наче гнилу кишку. Але ніхто про це не знав. Його дратували легкі рухи людей у синьо-золотому полудні; висячі сади з декоративними деревами, деревами і птахами з далеких тропіків; відкриті веранди, широкі, наче крила повітряних лайнерів, – ця його повсякденна реальність, до якої він звикав десятки років: усього хотіти і все мати. Але ця повсякденна реальність не знала, що він умів, що він зрозумів, як ухопив це життя за гарячий загривок. На відмітині шістнадцятого поверху ліфт зупинився, і до кабінки увійшов товстун на коротких міцних ногах. У проліт Артур побачив широке вікно – чисте, що майже повітря, і висячий чорний павук гелікоптера, де петардами розквітали на передніх розкриллях, під самим черевом, зірочки.

– Йоб. Та він же стріляє, – сказав товстун і промовисто подивився на Артура, але той відвернув обличчя; ліфт знову плавно пішов униз. Артур скреготнув зубами і відвернувся спиною. Він, як чистокровний естет, не терпів грубого мату. Тим більш до ліфта в ту хвилину зайшла шикарна блондинка років тридцяти п’яти. І Артур зрозумів, що план життя виконано не так досконало, як йому видавалося із самого початку, коли він роздратовано зайшов до ліфта. Тисячі салютів у вікні примусили пригадати, що нині свято Незалежності. І Артур бридливо поморщився. Сіра буденність, казенні звіти, приналежність до якоїсь національності – розвій для кретинів. Він витер хусткою чоло. Ліфт зупинився на першому поверсі, де був велетенський бар, що нагадував збільшений у п’ять-шість разів камбуз каравели.

Майор витягнув з бокової кишеньки на лівому рукаві сріблястого слоїка із червоною кришечкою. Зверху – клапан у вигляді маленького срібного слоника, що сурмив у повітря. Майор натиснув клапан і вдихнув двома ніздрями порошок. Яскрава біла пустеля з прилиплим апендиксом голубого пляжу на сотню-другу кілометрів. День, наповнений ртуттю. Безголосий і безлюдний, з біло-сірими дюнами до самих пляжів. І тоді майор подумав про нього, про того, із сірими очима, перекинутими чи що перекидалися в інший світ; про широку і красиву обітовану землю дитинства, з баштами, з озерами, з шовковими степами, всіяними червоними ягодами і пагорбами, де губилися дими; край з двома прекрасними жінками – з дивно красивими тілами: одна золотава, інша чорнява; про дитячу таємницю, що вродилася, як останній видих підлітка, що став дорослим убивцею свого життя… Гелікоптер нахилився і взяв напрямок на диск червоного сонця. Малиновим залило салон. Райські кольори. Співи арф і ельфів. Жовті солодкі води небесного забуття. Ртуть неминучості. Майор побачив комашину – маленького чоловічка, що повз дюнами. Такий маленький… невже треба було півжиття, щоб зрозуміти, яка маленька людина перед кінцем, що веде у початок інакшого? Майор втомлено заплющив очі. Увімкнув рацію.

– Повертаємося за набоями. Так, устигнемо назад за п’ятнадцять хвилин, а він нехай ще трохи побігає…

Гелікоптер узяв напрямок на височезну вежу, що великим зубом вгризалася у диск червоного сонця. Це було прозаїчно, страшно, і майор одягнув сонцезахисні окуляри. Все проходить, навіть відчай очікування. Якщо він добіжить – так тому і бути. Майор від народження був фаталістом, як і його курва-мати, з повною пащею золотих зубів; і навіть тоді він був фаталістом, коли вони йшли шукати Золоту Країну Офір. І чим це закінчилося? Усе перевісили гроші і політична ситуація. Політична ситуація і гроші. Залежність влади більша за залежність від наркотиків. Йому, Лукашеві, треба було командувати трупами і не влазити у це лайно. Майор позіхнув і з насолодою подумав про напівморок, прохолоду, дозу і гарну бабу – свою він давно не любив. Так довго добивався, що вона йому спротивилась. Це у них… чорт, у кого «у них»?… а все одно у них це називається справжнім коханням, коли горшки товчуть на голові. І майор тихо, по-дитячому засміявся.