Софія - Олесь Ульяненко

назад, подивилася у простір між склом і небом, граючись, відкинула попку і хмикнула. Так робили лише жінки, котрим чогось хотілося в житті, але вони того не знали і знати не хотіли. Вони бажали у вісімнадцять чи то вже шістнадцять років тільки спокою, купу карликових свиней, кошенят, морських свинок і всілякої гидоти. Таким був настрій і у нашої знайомої – ані широке білопінне крило моря, ані пейзажі з бедуїнами і пальмами, ані дешеві шикарні бутики її не приваблювали. Цей комплекс зі змішаними культурами побудували на березі Чорного моря кілька років тому шестеро олігархів. Сюди вклали страшні гроші, але ще більші надумали на цьому наварити. Мегаполіс за розмірами ледь не більший за столицю. Його секретно зводили замалим не двадцять років. Це Софія знала, і це спочатку її цікавило – пройтися вулицями сімдесятих, щоб потім потрапити відразу в третє тисячоліття. Ось цим вона пройнялася, але нічого особливого не відчула, коли фантастична грибоподібна маса скла і бетону піднялася перед її очима після довгого сидіння за кермом «хаммера». Вона ще хотіла побачити хлопців: їй хотілося щось їм сказати. Несвідомо чи свідомо Софія розуміла, що сказати їм нема чого, їй також, але забути одне одного вони не можуть, як хворі однієї палати. У цьому й була причина, яку відчувала дівчина, але не знали четверо хлопців. Вона ткнула перед велетенськими, майже у цілий поверх, скляними дверима карткою двом охоронникам й увійшла під водоспади запахів та прохолоди.

На другому поверсі серед магнолій, у суші-барі, вона замовила «Зелену Маргариту» і каву з вершками. Дві дівчинки-офіціантки настирно вертілися біля неї. Одній, швидше за звичкою, Софія заглянула під картату спідницю. На її велике здивування, дівчина була в трусах. Софія сказала «фе», одним махом випила «Маргариту» і вже потім зрозуміла, що поспішила: хлопців вона не хотіла бачити. Вона розтягнула каву мало не на годину. Купка бридких недопалків, її ж недопалків, почала дратувати. Потім її почали дратувати дівчата, і вона замовила собі віскі. Випила і сказала, щоб ці маленькі сучки не муляли їй очі. Якщо не хочуть їбатися, то нехай провалюють. Коли вона замовила ще одне віскі, то їй відмовили. І вона спробувала дати ляпаса менеджеру, що вийшов на скандал. Софію охорона швидко спустила ліфтом і випроводила до її «хаммера». Так, це була не столиця. Тут кожен – кашкетний, блядь, олігарх, – подумала вона.

8

У цьому має бути зміст, інакше це втратить сенс. – Артур потягнувся на шезлонгу, надпив мартіні. Чиста синя вода басейну. Якусь хвилину він спостерігав за дівчатами у бікіні, але це не справило на нього ніякого враження. Хлопці забалакували з двома довгоногими дівчатками, такими собі барбі-ідіотками, від яких ніякої користі, якщо їхні тата відписали гроші лише на їхнє сорокаріччя, просто так, щоб накапостити. Навіть тут Артур розумів, що він не належить до найвищого світу вищих. Він махнув їм рукою і показав на камеру. Вони його зрозуміли і влаштувалися так, наче кожен їхній рух дивиться у вічність. Дівчатка притихли від захвату. Він загудів камерою, спеціально відтворивши звуки старих кінокамер. Чарівний прохолодний вітер, купки карамелевих хмар, що пролітали у них над головами. Засмаглі прекрасні тіла. Тільки однієї не вистачало. Так, блядь, не вистачало Софії. І це його занепокоїло.

9

Два «седани» й один «лендровер» стали дибки, наче коні. Лукаш принаймні не втратив відчуття реальності, коли машини стали на дибки, а потім асфальт ригонув чорним димом і золотим полум’ям. Його кидонуло на бік і покотило, наче обчищену моркву. Лівий бік обличчя обпекло. Потім його підкинуло, перекрутило у повітрі, і він очуняв лише тоді, коли тупий біль віддався у ногах. Він розплющив очі і побачив, що стоїть на колінах. Головою він не відчував нічого. Лише дивився, як кулі рикошетять і нівечать дорогі автомобілі. Здається, він про це лише й думав. І шукав нападників. Аби він не знав, що це реальність, то могло видатися, що це групи невидимих маніяків поливають синьо-білий простір кулями.

Кулі скосили двох паркувальників, як вогонь стебло. А красива випещена блондиночка стояла на одному коліні і намагалася запхнути назад око, що звисало між пальців зіпсованою желатиновою цукеркою. Спершу у Лукаша була думка, що він міг би причаїтися десь між трупами, але розумів: поки він біжить, доти він і живе. Йому треба якнайшвидше дістатися до цього клятущого пляжу у стилі сімдесятих. Як перед стрибком у воду, він набрав у легені повітря і щупаком полетів між щільними рядами «хаммерів», слухаючи, як лупотять кулі, відлітають капоти, дверцята. Але «хаммер» – машина надійна. Він любив цю машину. Відлежавшись, Лукаш підповз до одного, з відірваними дверцятами, заскочив і кілька секунд провозився із стартером. Нарешті машина заревла і рвонула з місця. Відразу з даху двадцятишестиповерхового будинку зірвався гелікоптер і затріскотів у високому вицвілому від спеки небі. У «хаммері» несподівано включилося радіо, і воно запищало «Ріке е Повері». Лукаш завив, натиснув на гальма, розвернув машину і погнав її порожньою трасою попід дюнами, сподіваючись, що більше під кулі, призначені йому, ніхто не потрапить.

10

Надія знову повернулася в бар. Вона не любила хвилювати сина, а якщо відверто, то вона б багато дала для того,