Софія - Олесь Ульяненко

міні-маркет із солодкавою, але сексуальною дівчиною з красивими довгими ногами, широкими стегнами і грушоподібними грудьми. Він біжить дорогою, жовтою від сонця, піску і тіней. Перед ними чорний прямокутник якогось караван-сараю. Стріляти не переставали. Видавалося, а може, так насправді й було, за ним летів невидимий фантом з невидимими автоматами і поливав увесь шлях кулями. Вибухнуло чорне BMW. Спочатку задрався капот, потім звідти вилетіла гарна блондинка із занадто тендітним обличчям і поповзла навкарачки, ховаючись за великий, у зелене фарбований паркан. І він сам побіг, розуміючи, що тут нині не до містики. І з цими думками, а може, трохи іншими, він пірнув у прочинені двері супермаркету, за яким одразу виднілося море. Він шаснув між прилавки, між людські ноги й раптом побачив і здивувався чобіткам проститутки, каблуки яких були підсвічені мініатюрними лампочками. Лукаш захоплено провів красиві ноги, наче шалена свинцева злива лишилася там, за надійними стінами супермаркету. Висока скляна пірамідальна стеля з підвішеними до неї пальмами та плюшевими верблюдами, з хляками чорнильного желатину неба відразу відкрилася срібними зірочками дірок, і кулі зі свистом скажених ос врізалися у кафетерій, що знаходився на другому поверсі, піднявши догори фонтан лайму, помаранчів, цитрин та зернят смаженої кави, разом із зубами та очима продавчині, вісімнадцятилітньої студентки міжнародного коледжу. Лукаш лише глитнув, глибоко і страшно, відчуваючи провислий живіт і що подих життя ще не закінчувався. Він знову побіг, досить прудко, жбурляючи під ноги коробки із сукнями, взуттям і посудом. Він перескочив охоронця, що повзав у калюжі крові по білому мармурі, ще намагаючись витягнути пістолета і ловлячи повітря ротом. І ще раз, вискочивши в ресторан «Японська кухня», він продумав, що щось таки береже його, або це навмисне, або… Треба було рухатися, ще рухатися. Китаєць, що грав японця, а може, гидкий полукровка, отримав у щелепу і полетів за столики. Кулі упали на столи, піднімаючи квацьки крові, мізків, суші і декоративного скла разом з японськими паличками. Усе це висіло у повітрі, наче хто невидимий змастив клеєм, а потім в одну хвилю воно впало з непомірними криками, гуркотом і прокляттями. І лише тоді він побачив чорні постаті, що летіли над землею, тримаючи у руках багатоствольні кулемети.

– Як у кіно, – сказав Лукаш і побіг.

5

Вона підійшла до дзеркала, що закривало половину обшитого кедром холу. У повітрі висіла волога і хвойний запах, наче хто по кутках порозливав пляшки із джином. Вона поправила зачіску, і звичність рухів, їхня методична, навіть мелодійна повторюваність нагнала думку, що вона не молода, ну, не щоби вже зовсім, але не молодіє – це вже точно. Син, котрого вона лишила на вулиці, був чи не головним підтвердженням: він курить, але ще ховається від неї. Надія трохи відійшла убік від дзеркала, виставила ногу у рожевій сукні, і дзеркало відрізало, переполовинило її, наче в атракціоні чи у фільмі жахів. Це виходило зовсім неприємним. Кондиціонери – четвертого покоління, і, видно, тому вони не давали бажаного затишку. Вона пройшла у довгий коридор, де було темно, тхнуло кисло-солодким потом із людським вивітрілим сіменем, сечею, дорогими парфумами, дорогою випивкою. Це був стриптиз-клуб «Ямайка». Там, у підвалах, під її ногами, під її поступом, під її підошвою, під цим паркетом смерділо першокласним драпом, першокласним трахом, першокласним садизмом. Вона на якусь мить замріяно заплющила очі. Надія зупинилася. Живіт звело солодкими спазмами, ноги трохи розсунулися, наче щось заважало йти. «Як у корови», – подумала Надія, проходячи повз порожні столики до барної стійки. Альбінос-бармен у чорній майці, з яскравими губами, спочатку зиркнув їй за декольте, а потім простягнув пачку «Данхіл» і мартіні. Надія сіла за мельхіоровий підсвічений столик, зробила швидко кілька ковтків; на третій, – знала вона, – повинен зайти син. Коли зробила шостий, а потім уже і восьмий ковток, вона враз неспокійно зайорзала під столиком ногами. Вона відчула, як усім тілом розливається зелений холодний неспокій. За білими дюнами закричав муедзин.

6

Звідси, із сотого поверху, він чув, як тріщить пісок, тріщать зуби та кістки. Майор перевів погляд на скляну гільзу – іншого він не визнавав, протягнув поршень, солодко спостерігаючи за контролем крові, що увірвався у каламутну речовину. Голосно видихнув, попрацював м’язами живота і врешті відригнув, що буває дуже рідко у хронічних наркоманів. Здоров’я ще у нього є. Подивимося далі. Зліва лежала пласка рівнина і відразу, кілометрів за десять піску – сталевий косяк моря. Майор витягнув сигарету «Капітан Блек», закурив, потім постояв ще хвилину, хилитаючись тілом, наче проститутка, і взяв до рук рацію, її ізраїльську копію. Знову відригнув і сказав:

– Продовжуйте!

Чорний спецназ розповзався біля натягнутої сітки. Майор одягнув сонцезахисні окуляри і подивився на киплячу смолу автостоянки.

– Зараз почнеться гармонія, яку ти шукав усе життя. – У майора звузилися і зробилися жовтими очі. І незрозуміло, кому він говорив. Чи, може, він сам шукав цю гармонію.

7

Яскрава, як феєрверк на День незалежності, машина з чорного блискучого металу, бризкаючи догори грибами червоної пилюки, зупинилася біля квадратної, із синього скла, двадцятиповерхової будівлі. Блондинка за кермом «хаммера» потягнулася, відчинила дверцята, вийшла, закинула голову