Софія - Олесь Ульяненко

часто каявся, бо втратив віру. І тут душний вітер увірвався у простір бару, і чорний кельнер відчинив вікно. Артур ковтнув слину, перевів погляд на японку, що зараз кокетувала з двома чоловіками. Аби він був чоловіком спостережливим, то цього разу могло й обійтися. Артур уявив, як вона повзає під його ногами, у крові, слюнях, у його спермі; вона лиже йому ноги і руки, як шолудива собака з ринку, але він лишається байдужим. Хоча зараз хрін його був у самій готовності. Його це задовольняло. Йому лишилося підвестися і пройтися від одного столика до іншого. Але тут трапилося непередбачене. Знову той мужик, що їхав у ліфті. Артур подивився спочатку на його вдяганку. Фіолетовий негр пройшов повз цього жлоба й Артура. Артура це насторожило. Його дістали – блядство, весь світ проти нього. Але за кілька хвилин він заспокоївся. Японка викликала у нього більше ніж ерекцію. Йому противно було в цьому зізнатися, але саме так і виходило. Зачарування великими трикутниками світла, що падали у перекинуті кватирки, минуло. Почало наїжджати тихе і тупе роздратування. Артур одними лиш очима погукав типа у нескладному костюмі, з грубими швами, грубими парфумами. Але напрочуд, на здивування, він не відчув того припливу сил. Артур не був здогадливим, а тут всі були такими, як він. Він знову спробував переключитися на японку, а саме – на її груди, але ніякого задоволення від цього не отримав. Тоді Артур встав і пройшов до бару. Замовив віскі. Інтуїтивно набрав телефон одного з хлопців. Ніхто не відповів. Він глянув на годинника на стіні – пливкі золоті жіночі фігурки розносили чаші у вигляді цифр. Його знудило від несмаку. Часу пройшло достатньо, щоб хлопці вшилися до свого пентхаусу. Він повернув голову, смикнув губою на фіолетового негра, що ніс червоного, у петрушці, у цибулі, вареного лобстера. Але негр не звернув на нього уваги. Тоді Артур щось зашипів, підкликав маленького китайця у червоній курточці, тицьнув сотенну, сказав:

– Скажи тому баклажану, що я на нього чекаю в туалеті…

– Не зрозумів пана, – прощебетав китаєць.

– Ти шо, сука, тупий? – Гнів важкими гирями ударив його по скронях.

Чоловік у невдало зшитому костюмі пройшов через весь зал і зупинився біля стійки. Він почав якось кумедно лапати себе по кишенях, шукаючи чи то кредитку, чи то гроші, чи то просто сигарети, хоча, як помітив Артур, тут майже ніхто не курив. За винятком японки і двох крупнотілих жінок з нахабними і вилинялими романтичними виразами на обличчях, що вже втомилися шукати на цей тиждень чергового сексуального агресора.

– Не наривайся, хлопче. Це тобі не в місті, – сказав нездалий і продовжував шукати щось по кишенях. Китаєць стояв і лупав очима. Стояв і тримав у руках сто доларів.

– Мать би… – знову сказав нездалий сам до себе.

– Ти чого матюкаєшся! – визвірився Артур. – Ти що, жлоб? Тут бачиш – жінки… – Останні слова Артур протягнув, наче гумку.

Нездалий продовжував лапати себе по кишенях. Це ж треба, яка сука, – прошило голову Артура, і він зі злістю вдарив чолов’ягу носком черевика під чашечку. Напевне, він точно забув, що таких, як він, тут дуже багато, якщо не всі.

19

Майор дивився на червоний захід сонця, майже як у кіно тобі. Грьобані вафлєсоси, піди глянь, чого їм захотілося. А що необхідно у цьому житті, вони, уйобки хрінові, не знають. Він подивився на нікельовані – а може, і ні – двері ліфта; здавалося, що сам він, майор, знаходиться у велетенському нефі і його ніжить бурштинове повітря; ліва рука на згині ліктя легко і щасливо посмикувалася від уколу. Якщо, блін, не задумуватися, то життя пронеслося скажено і щасливо: ти мав усіх бабів, що кохав, ти полишив свого старого ворога, свого старого друга й ще як там його, далеко позаду. І, власне, цьому виродку лишилося жити не менше, – він глянув на годинника, скинув весело брову, – не менше двох-трьох годин. Нарешті двері ліфта прочинилися. Він зайшов досередини, залишивши темні думки, як стару одіж, десь у світлому холі з кількома напівоголеними дівчатами, що вийшли з іншого боку. Але йому саме сьогодні було не до цього. Проте на п’ятому поверсі його накрила непоправна ясність і страх людського буття. І він тихо, із сичанням, вилаявся. Що далі буде з ним – він точно не знав. І це заганяло, чи не вперше в житті, в тиху гумову гавань страху. Раніше він жив і чомусь був певен, що живе правильно. Але це враз перемінилося. І та думка, що життя почне на четвертому-п’ятому десятку вичавлювати з тебе соки, аж ніяк не веселила майора. Туга героїнова хвиля накривала його все більше. Він рахував поверхи, але думки не переставали бомбардувати мозок, наче хтось усівся в ліфті або сидить он там невидимий і запускає їх з рогатки, ну, з такої, як він у дитинстві розбивав пляшки. Нарешті він вийшов, і перед ним, прямо на нього упало велике синє море. Від несподіванки майор ледь не закричав.

20

Це був безлюдний берег із синьою перспективою і білим піском, і хлопцям видавалося, а може, вони переконали себе, що це океан. Усі троє подумали одне й те