Софія - Олесь Ульяненко

ж: немає бабів, дурних бабів, яких можна трахати просто на піску, забивати рота спермою, рвати проміжності, ламати пальці і з кайфом та реготом слухати, як вони верещать. А коли все закінчиться, в затишному барі вимити руки, як це робили Вінсент Вега і Джошуа, а потім у напівтемряві, потягуючи коктейлі, розповідати, переповідати і так далі… Але на березі було безлюдно. Вони, потилиця у потилицю, брели в синій перспективі, що більше нагадувала сон, де у повітрі висіли велетенські білі лайнери, що були схожі на острови, заселені невідомою породою – людьми. І вони мовчали.

– Якого хуя ми сюди приперлися? – нарешті спитав хтось.

– Запитай Артура, – зло, крізь зуби відповів хтось інший.

21

Під білим скляним і прозорим, схожим на око басейном Лукаш прокинувся і вирішив, що йому не вистачає його трупарні; до кінця дня ця думка викристалізувалася так чітко, що потім перетворилася на настирливу ідею, як би це смішно й абсурдно не виглядало. Він знав, що всі його оточуючі вважають його роботу бридкою, хоча самого його тримають за вайлуватого і простодушного добрягу, що годен бігати у свої роки за дівчатами, а ті у свою чергу платили досить щедрою монетою. Але ніхто зроду, хоч очі повиколупуй, не додумався сказати, що Лукаш любить свою смердючу, як мінет вокзальної шльондри, роботу. Ця думка пробирала його на рівні спинного мозку, що аж терпло у роті, робилося сухо у голові. Потім за цим, слушно, як і належить за логікою, прийшла думка про смерть. Лукаш потягнув нитку асоціацій – пригадав усіх, кого любив і ні, але котрі так чи інакше розпрощалися з життям. І він підмітив: у часи смерті своїх близьких чи знайомих він хворів казна-якою хворобою, а після одужання одразу йшов у «Макдоналдс». І отак багато років. З хворобою приходили думки про секс. Узагалі про секс, а не щось конкретне. З роками ці думки робилися ще нестерпнішими, і чим далі Лукаш заганяв ці думки, тим вони, ці думки, загнані в темноту диких коридорів свідомості, поверталися, набравши сили, і робилися ще лютішими. І як би його знайомці і колеги не облизували язики, не стирали їх, як зіпсований наждачний папір, перемоги у Лукаша були лише позірними, а якщо насправді, їх, власне, зовсім не було, якщо, звісно, не зважати на дружину – дівчину із багатої родини перших монстрів вітчизняного бізнесу. А потім, наче у затягнутому документальному фільмі, з’явилося, саме з’явилося, наче чисте дихання після довгої хвороби, наче доторкання до чола, але воно, оте приємне, було таким небажаним і невчасним, як невчасно приходить звістка про смерть рідної людини. Це був дар. Його начебто повело колом і запалило не лише у паху, а у мізках велике вогнище неземної пристрасті, якщо це не звучало богохульством. А його Лукаш боявся чи не найбільше, тому про цей дар мовчав доти, поки Надія не зрадила його вперше… хоча, срань така, воно спало, дрімало чи десь поділося, доки ця курва не лягла під рябого цигана. Ця сука була поведена на арабах. Її заводило, коли вона бачила щось строкате. Ця блядь, напевне, б і папузі дала… Клоун у неї був. І ще молодий Лукаш часто дубасив його міцну, з натягнутою, як на барабані, шкірою пику. Невдовзі він почав забувати про те чи інше; життя його нагадувало велетенський базар – Сінний чи що? – блошиний ринок, де все зношене і безлике, простиране і продистильоване, але отой запах убозтва стоїть у носі, у всіх порах, в’їдається у мозок і вилазить через сраку. Ось так. І тоді повернувся той дар, що голодною і побитою твариною спав на задвірках його свідомості.

22

Чолов’яга у паскудно зшитому костюмі сидів на пагорбі. Але зараз Артуру цей костюм чомусь не видавався купою ганчір’я, зовсім ні. Артурові зробилося страшно, і він чи не вперше почав розуміти, що таке страх, коли сфінктер затиснув його анус, а потім різко розслабився, випустив ріденьку цівочку у плавки. А чолов’яга продовжував сидіти на пагорбі із закасаними рукавами, і наразі було видно його сильні, з випнутими венами руки у синіх тату, які роблять якщо не в спецназі, то десь серед гурту башибузуків та вішальників. Артур це тільки зараз зрозумів. Він узагалі цього і багато чого іншого не знав до нинішнього часу. До Артура якось дуже швидко це дійшло, майже в одну хвилину, разом з розслабленим сфінктером, разом з холодним потом. За спиною чоловіка підіймалося і падало синє, невимовно синє море з чайками, із солодкими криками далеких пляжів. Але тут, у них із чоловіком, було екзистенційно порожньо. А чолов’яга сидів і дивився, гризучи сірника. Наче з якогось тупого американського вестерна, – подумав Артур. Він не любив вестерни, не любив американців і взагалі він любив тільки відображення власного гузна у дзеркалі. Тож перша думка була у нього подзвонити татові. І він потягнувся до мобільного. Тато тут, майже поруч. Якщо зважити, що він керує тут майже всім.

– Що, всрався? – сказав чи запитав чоловік глухим, якимось утробним голосом дебіла.

Артур подумав, що страх таки не буває безпідставним. Суча ясна реальність минулого і незбулого досвіду. Хоча навряд чи так він думав у ту хвилину. Його нудьга швидше помножилася на тягучий відчай, коли людина не бачить кінця пригоді, тим більш коли вона, ця пригода, не дуже приємна.

Чолов’яга підвівся і пішов йому назустріч. Він