Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
І раптом подумала: «Я ж не видала Олесю заміж. І вже ніколи не видам».
Далі вона подумала, що так, мама Даза догляне і багато чого навчить Олесю, може, краще, ніж вона сама. На свої сімдесят мама виглядає непогано. Отже, Олеся встигне закінчити школу і поступити кудись далі, шкода тільки, що поки що не вибрала конкретну професію. Переїде до бабусі в Київ. А от весілля… Весілля їй не побачити.
І тут Віталія подумала, що Олесине весілля вона організувати, відіграти, відгуляти може й сама. У своїй уяві. Так, в уяві. Химерність думки спершу вразила, а потім думка засіла в голові й стала оволодівати нею всією, як, буває, оволодіває світанок, що спочатку тільки просіюється в кімнату, а потім вихлюпує і переповнює простір сонячним світлом. Чи дощ, коли застає десь в альтанці й шелестить спочатку тихо, а потім усе голосніше й голосніше, доки не відторгне тебе від решти простору, промовляючи: ти віднині належиш тільки мені.
Віталія («Я — Віта», — сказало її друге «я»), Віталія-Віта спершу вирішила обрати ресторан, в якому весілля відбудеться. Стала перебирати подумки ресторани міста, які знала. Ті, в яких була. Гм, не так і багато. Ну, п’ять-шість, може. Вона пішла в приймальню диспансеру й попросила телефонний довідник. Вирішила: вибере за назвою, яка їй найбільше сподобається. «Апельсин», «Бармалей» (це ж треба так назвати!), «Білий рояль» (поморщилася — надто красиво), «Берізка», «Білий птах», просто «Корона» й «Корона Вітовта», «Курінь», «Ланцелот» (тримайся, лицарю!), «Ліон» (назвали б ще Леон-кілер, сумно всміхнулася), «Караван», «Каштан», «Світлофор», «Техас» (ого, Техас у Луцьку), «Янтар»… Близько двох десятків нарахувала. Для такого невеликого міста, як їхнє, — шик і блиск. А ще були ті, що за містом — «Дубовий гай», «Вітряк», «Курна хата», «101 кілометр», «Струмок», «Тиха пристань»…
«Ну, за місто не поїдемо, — вирішила й далі подумала: — Я щось наче пропустила. Щось пропустила»… Ще раз переглянула — таки пропустила. Ресторан мав назву на диво просту — «Бузок». Вулиця їй незнайома, але назва… Вона виразно відчула, що в палаті запахло бузком, запах був спочатку ледь відчутний і став наростати. Вона пригадала запаморочливий запах бузку — їздили з дівчатами на мікрорайони-села, з невеличкими сільськими хатами, які ще лишалися в Києві, інколи випрошували, інколи купували в тіток, котрі поралися біля хатинок, пахучі гілки. А ще крадькома зривали в ботанічному саду — ходили чутки, що там росте особливо багато «квіток щастя» — з п’ятьма пелюстками, яких треба було з’їсти, загадавши перед тим бажання.
«Мабуть, я мало з’їла тих квіток». Віталія сумно всміхнулася, але вирішила: поїде сама в «Бузок».
Що й зробила, грубо порушивши пообідній «тихий час» і крадькома переодягнувшись у костюм і білий плащик. Спершу хотіла їхати маршруткою, але треба було пересідати, тож вирішила: раз в ресторан, то й шикне — викликала таксі. Водій всю дорогу мовчав і косував на неї — мабуть, був з тих, котрі вважають, що рак заразний.
Ресторан «Бузок» знаходився на межі спального мікрорайону і приватного сектору. Був невеликим і якимось на диво затишним на вигляд й цим одразу сподобався Віталії. Віталія зайшла до невеликого й ошатного залу й сіла за стіл. У залі, крім неї, обідав один-єдиний чоловік. Коли підійшла офіціантка, замовила собі каву.
— І все? — скривилася офіціантка. — Ось меню.
— Ні, дякую, — сказала Віталія і раптом, окинувши поглядом зал, спитала: — Скажіть, будь ласка, а весілля у вас гуляють?
— Звичайно. — Дівчина оживилася. — І весілля, й дні народження, і ювілеї, і корпоративи. Ми не так давно відкрилися, не всі про нас ще знають, але в нас дуже класне й різноманітне обслуговування. Ви хотіли б замовити зал на весілля?
— Так, я хотіла б замовити зал на весілля, — сказала Віталія.
— Тоді я покличу нашого адміністратора, він вам усе розкаже.
Дівчина зникла, але дуже швидко з’явився невисокий хлопець. Чемно привітався й поцікавився (правда, кинувши перед тим прискіпливий і трохи скептичний погляд), на коли пані хотіла б замовити зал. Віталія відповіла, що десь так на середину літа, дату вона ще уточнить.
— На скільки персон? — поцікавився адміністратор.
— Ну, може, на… на сто.
— У нас є і другий зал, — поінформував хлопець.
І взявся розписувати, які різноманітні страви в них готують і що можна замовити живу музику — в них налагоджено зв’язки з відомими музикантами й оркестрами. Віталія сказала, що подумає і щодо музики, і щодо страв, і щодо кількості весільників. А поки що вона хотіла б посидіти і вжитися в цей зал.
— Звичайно, звичайно, — сказав адміністратор, а позирк його промовив: «Ваші гроші — ваші й примхи».
Віталія сиділа, пила маленькими ковтками каву і уявляла, як цей зал з кількома пейзажами на стінах наповнюється людьми і їхніми голосами. Як вона сама заходить до залу з донькою і її нареченим. Олесі — двадцять два — двадцять три роки. Ну, може, двадцять п’ять. Вона красуня в розкішній білій-білій весільній сукні. Довгій-довгій, зі шлейфом, який несуть хлопчик і дівчинка. Шлейф потім можна буде відчепити, коли Олеся танцюватиме. Вони сидітимуть ось там, столи будуть зсунуті, і вона ось там сидітиме, біля молодих, вона вже сидить, і Олеся, і її суджений, і святково вбрані гості… Віталія уявляла перший тост: хто його промовляє — сват, дружба — а потім як бажає щасливого життя молодим вона, мама. Заграла музика, то були троїсті музики, й молоді теж пішли танцювати, і вона захоплено дивилася, як танцює Олеся — горда молода пава. А на другий танець наречений — ставний, вродливий (як тебе звати, хлопче, обранцю моєї дочки — Ромчик, Славко, Олег? А може, Віталик?) запросив її, маму своєї судженої, свого найбільшого у світі щастя… Вони пливли залом, і гості перестали танцювати, а потім зааплодували, заплескали дружно в долоні — так їм сподобався танець молодого чоловіка й зрілої, але ще досить
