Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

— Ні, не все. Я таки не зможу знову чекати. Я не піддослідна тваринка.

— А я? — Віта спитала, мовби за інерцією.

— І ти теж. Тому й прошу: не їдь з ним.

Такою була мама. Мама, яка знову, як завжди, не помилилася. Бо вже через кілька місяців у їхньому розкішному гніздечку, у саду кохання й турботи, стала проростати колюча квітка. Чортополох, а може, й блекота. Чи те й те разом. Чортополох і блекота ревнощів. Дві, три, десять, сто квіток зразу.

Спочатку то були мовби безневинні, жартівливі, з неодмінним: «Ну, пробач за цей дурний жарт», — натяки, мовби ненароком, ненавмисне, спонтанно кинуті репліки, репліки-запитання: «А він був кращим коханцем, ніж я?» — «Ну, пробач, не можу дати тобі такої насолоди, як він» — «А твій був… вигадливим?» І до щоразу грубіших і брутальніших. З брудною цікавістю. Віталія сердилася, ображалася, випалювала теж образливі слова, вони сварилися й мирилися, примирення було з квітами й коштовними подарунками. Але чим далі в ліс, тим він густішав. І вже чоловік став звинувачувати Віталію в тому, що вона була коханкою не лише Едуарда-Еміра, а й інших зеків.

— Авжеж, з усією колонією спала! — люто гукнула.

Потім якось запустила в нього вазою й ледве не розбила голову. Тепер уже сама змащувала рану. І раптом відчула, що так, любить, кохає цього ревнющого чоловіка. Подумала, що після припадку ревнощів він особливо пристрасний. Так було й цього разу. Але пристрасний чоловік став підозрювати, що вона крадькома зустрічається з… Едуардом. А ще з Коливаном-Борчуком, і їздила в те селище не до бабці, в якої колись жила й хотіла провідати, а до коханця-зека.

Якось вони виїхали в ліс. Збиралися довго, надто довго, це Віталія потім зрозуміла. Він казав, що їм треба подихати, що ліс цієї пори — початок першої позолоти — особливо чарівний. Він мовби запрошував, заохочував, «під’юджував» і водночас посилав сигнали. Не їхати. Віталія цього не розуміла.

Того ранку співала:

— Поїдемо, поїдемо до лісу.

Тимур посміхався:

— Авжеж, моя кохана.

А потім була та галявина, те дерево. Наказ-прохання: «Стань біля тої сосни!»

Вона пригадала пісню «Горіла сосна, палала, під нею дівчина стояла» і засміялася:

— Ти мене підпалиш?

— Гірше, — сказав він.

І таки гірше. Коли Віта стала до дерева, Тимур раптом дістав пістолета й сказав, що буде стріляти доти, доки вона не признається, де й коли зустрічається з Едуардом. А якщо не признається, то вб’є її, а потім себе. І справді вистрілив — раз і вдруге. У стовбур дерева, зовсім поруч з нею.

— Ну все, — сказала Віталія. — Можеш мене вбити, але коли я лишуся живою, то завтра ж подам на розлучення.

Тоді він знову впав на коліна біля її ніг. Обіймав її ноги. Дивився відданими очима. Знизу вгору. Підносив поглядом її до чистого осіннього неба.

Віта простила. Мала надію, що він зміниться, коли з’явиться дитина. Стримували від розриву й почуття, й те, що Тимур жодного разу не підняв на неї руку, пальцем не зачепив, хіба, коли вона надто бушувала, била чимось чи дряпалася, брав за руки й силою садив на диван або в крісло. Наче за якоюсь обопільною змовою батькам його нічого не казали. З мамою Дазою свати бачились єдиний раз. У Києві. Віта не заперечувала проти цієї зустрічі. Після зустрічі свекруха сказала Віталії:

— Побалакали. Співчуваю.

Віта знала: її мама органічно не вміла прикидатися. З тих пір, коли… коли дала собі слово більше не прикидатися.

Надія на дитину, на зміни в його ставленні померла в той день, коли лікар-гінеколог підтвердив те, що Віталія й так знала: у неї таки буде дитина. Тепер уже буде.

Віталія:

— У мене для тебе новина, Тимурчику.

Він:

— Сподіваюся, гарна? А то я стомлений.

Віталія:

— Для мене — гарна. (Пауза). У нас буде дитина.

Він (теж після паузи):

— Від нього?

Віталія:

— Від усіх зеків (як у п’єсі — виходить, точніше, вибігає).

Вона переночувала у подруги-медсестри. Наступного дня знову зробила аборт. І все ж прожила сімейним своїм життям ще рік з хвостиком. Наказувала собі не вертатися більше додому — і верталася. Питала себе: боїться лишитися сама? Скинути кудись своє друге болісне кохання? Хтось відповідав за неї. Відповідь мала два варіанти. Який правильний насправді — на це не відповідав ніхто. Чоловік не раз просив вибачення за ті дурні слова. Казав, що дуже, дуже хоче сина. Або й дочку. Або й двійню — ще краще. А потім кричав, що вона навмисне не бажає мати саме від нього дитину. На той час Віталія справді не хотіла. Уже подала заяву на розлучення. Чоловік заперечував, а потім не з’являвся на суд і підкупляв суддів. Усе ж після кількох відтермінувань і судової тяганини, яка тривала цілий рік, їх таки розлучили. Але на запитання судді, яке прізвище вона відтепер обирає, Віта несподівано сказала:

— Хочу залишити теперішнє. Косик.

Тимур погрожував і вбити її, і намагався схилити керівництво лікарні до звільнення колишньої дружини з роботи. Та Віталія Косик на той час в лікарні мала репутацію вмілої, грамотної, більше того, ерудованої медсестри з фактичною кваліфікацією лікаря, до того ж завідувач відділення явно до неї нерівно дихав. Через півтора року життя на приватній квартирі вона отримала однокімнатну малосімейку. До мами не вернулася. Вперто не хотіла визнавати свою другу поразку. Жила в ній, як у перемозі.

Дізнавшись, що Тимур хотів підло позбавити її роботи, подзвонила йому:

— Ну що, з’їв? Хотів ковтнути і подавився?

— Я ж тебе кохаю, — сказав незвично жалібно він.

— Може, ще мені розкажеш про свою невтрачену любов? З усіма подробицями…

— Не смійся. Я мучуся. Можеш у будь-який момент повернутися.

— До того, що було?

— Ні. Я вже інший. Чесно кажу — інший.

— Зате я не інша. Уже така, як була до твого приїзду до Києва.

— Ти могла залишитися у цій квартирі. Я б пішов.

— Повернувся б плакатися таточку й мамі?

Він мовчав. Не відповідав, дихав у трубку. Мовчала і Віталія.

— Навіщо ти лишила моє прізвище? — зрештою спитав.

— Щоб ти не забув