Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
Дві п’ятірки, а він:
— Я, власне, того й пішов туди служити, що вас побачив. Я ж місцевий. Тобто не місцевий, а з Луцька, до тітки в гості приїжджав. Ну, й побачив. На вулиці… Ви йшли така… осяяна. Щаслива. Я дізнався, де ви служите. Де працюєте. І пішов і собі служити, щоб вас щодень бачити. Ну, не щодень, але коли там були, у колонії. Приходив до вас, навіть сам собі пальця порізав, щоб ви перев’язали.
Така була Тимурова любов.
Віталія слухала його й раптом подумала, що їй хочеться ще раз обманутися. Не повірити, не закохатися, а ще раз обманутися, обдуритися, обдурити саму себе. За те, що вже було, але не минуло й пекло. Досі пекло. За справжнє своє кохання до проклятого Еміра. А цей хлопчик — та який там хлопець, піджаристий, підгонистий молодий чоловік — дивився справді страшенно закоханими очима. І був дуже швидким, бо одразу запропонував, щоб вона, Віталія, стала його дружиною. Законною дружиною. Так і сказав: законною. І дістав з кишені коробочку з обручкою, з перснем золотим. А потім і другий, без коробочки — це мій, для мене. Вони поєднаються, й ми поєднаємось, Віталіє Миколаївно… Віто…
— А хочете, я перед вами на коліна стану? — спитав, заглядаючи у вічі.
— Хочу, — раптом, несподівано для самої себе сказала, а потім і засміялася Віталія.
І він таки став. Привселюдно. Перехожі здивовано дивилися, і вечір той літній дивився, і сум Віталії, що погасив її сміх, її бажання обманутися. Чи бажання лишитися? З минулим, яке ще могло стати майбутнім…
— Встаньте, — сказала вона. — Встаньте. Бо я піду…
— Доки ви не скажете, що згодні, — не встану.
Отакий затятий Тимур. І вона сказала:
— Ну, милий мій, я подумаю.
Думка її покликала до Луцька. У колонію вернутися не могла, та й Тимур цього не хотів. Туди він їздив на роботу подарованим батьком «жигулем». Батьки могли подарувати єдиному синові й машину, і двокімнатну кооперативну квартиру: тато невтомно трудився постачальником дефіцитних у той час запчастин, а мама продавала в гастрономі не менш дефіцитні ковбаси й сири. Від вибору сина татусь і матуся, як їх називав чемний, як для прапорщика, син, були не в захваті, але й особливо не заперечували. Хотіли справити синові гучне весілля, але майбутня невістка виступила категорично проти. Довелося обмежитися скромною вечіркою, як назвали застілля на чотири десятки людей. Віта сказала, що мама захворіла й не може приїхати. Насправді вона й не повідомила маму. Знала, що не приїде, чи боялася того можливого приїзду? Утім, лишатися назавжди в колонії сам Тимур не мав бажання й наміру, особливо після того, як там не стало коханої Віточки. Саме так: Віточка, а ще Вітуся, Віталочка, Віталенка, — називав її чоловік. Віта спізнала, що означає «купатися як сир в маслі», та стала кішкою, у якої «дванадцять місяців на рік масниця». Тимур не шкодував грошей на одяг і прикраси для любої Вітусі. Тим більше, що закінчував заочний юридичний факультет і перевівся (звісно, не без батьківської допомоги) слідчим військової прокуратури, отож відтепер міг розраховувати не лише на батьківські гроші.
Він дарував кулони, намиста, гарні жіночі годинники мовби недбало і в той же час елегантно, з підкресленою увагою. Ця увага виростала з його тихої з’яви, з його ніжних слів, з його постаті — простої і начеб (це вже Віта потім визначить) елегантно-запобігливої. Так прапорщик не міг чинити. Значить… Значить, він спочатку кинув долю на її вівтар, до її ніг, і терпеливо, терпеливо, терпеливо чекав свого часу і її вироку. Це їй подобалося, це… павутинка ткалася елегантно і прозоро, на очах у неї і їй підносилася. Захоплено і ніжно. Хоч і була павутинкою. І їй… їй подобалося приймати ті дарунки. Одягати їх. І те, як милується нею Тимур.
«Я просто жінка», — казала собі не раз.
Віта думала, що вона ось-ось покохає, що вона вже кохає чоловіка, а не тільки дозволяє кохати йому. Часом подумки зверталася до мами Дази: «Ти цього разу не мала рації, мамо».
Бо мама сказала після знайомства з Тимуром:
— Ти знову помиляєшся, доню.
— У чому, мамо?
— У виборі. Боюся, це теж недобрий чоловік. — І зітхнула. — Не розумію, чому тебе до таких тягне…
— Але ж Тимур не злочинець, мамо, — трохи роздратовано заперечила Віталія. — Він сам, до твого відома, охороняє злочинців. Таких, як Едуард. А незабаром буде слідчим.
— Це не міняє суті справи, — якось натужно сказала мама. — Людина може працювати ким завгодно, не в цьому річ…
— А в чому ж?
— У нього недобрі очі. Рухи, наче він щось приховує. Від себе. У нього мова неприродно побудована. Слова наче підозрюють одне одного.
— Ти що — мовознавець? Лінгвіст?
— Я медсестра, — з ледь вловимою сумною ноткою сказала мама.
— Ну, не ставай у позу. Це ж смішно, мамо. Приховує щось від себе! Мова… Слова…
— Дай боже, щоб я помилилася, — сказала мама. — Я б тобі заборонила, якби могла… Але ж ти знову не послухаєшся… Це твій вибір… Але віднині ми двоє суверенів.
— Двоє суверенів?
— Так, Віточко…
— Що це означає?
Мама не відразу відповіла. Не відразу. Не шукала слів, а наче зважувала ті, що мала.
— Кажи, — звеліла Віталія.
— Я стомилася чекати тебе, — сказала мама. — Нам буде добре удвох. Нам.
— Удвох? Звідки ти знаєш…
— Може, ти зустрінеш… Ти обов’язково зустрінеш того, хто тебе буде гідний.
— А цей — не гідний?
— Ні. — І, по-особливому дивлячись на дочку: — Я більше не поїду туди. Не поїду по тебе.
— Ти вважаєш… У мене знову закінчиться нічим?
— Так, — безжалісно сказала мама Даза.
— Ні. Ні. Чуєш: ні. Ми знову стаємо чужими?
Віталія підвелася. Уся тремтіла.
Подумала: «Чому я хочу обманутися? Ні, я цього не хочу. Чуєш, мамо, не хочу!»
Вона чекала якихось слів. Може, й повернення до початку розмови. Але для цього треба було розмову, яка вже відбулася, закреслити.
— Щось я колись зробила не так, — сказала мама, як уже раз казала.
— Не так?
— Не так з тобою. Пробач.
— Усе було так, мамо. Хіба що… Ти була занадто правильною. І моральною.
