Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
— Бачите, — повторив нарешті. — Бачите… Я ж був у тому залі ресторану, де й ви були.
— Ви?
Віталія пригадала: там сидів якийсь чоловік. Обідав. Сидів у профіль до неї. Потім зник, коли вона розігрувала в уяві доньчине весілля, коли перебувала десь там, у майбутньому. Але в того чоловіка… У нього начеб не було обличчя… Не було постави… Так, безлика, безмовна фігура, що схилилася над столом, над тарілкою. Чи вона так його сприйняла. Чи то стан у неї був такий…
— Ви щось там казали про весілля. Вибачте, я мимоволі почув…
— Весілля не буде, — сказала вона.
Короткий позирк — і він далі:
— А потім я проходив мимо і ви були десь далеко. Я спочатку подумав, що ви когось, як і я, чекали і він не прийшов. Але… У вас було таке відчужене обличчя, мовби ви уявляли себе іншою жінкою і вже стали нею. Нещасна і в той же час щаслива. І по-особливому натхненна. Я навіть подумав, що ви в уяві танцюєте. А може, комусь сповідалися…
— Ви… Ви це навіщо?
Віталія вигукнула, як могла, сердито. А більше — розпачливо. Бо він вгадав… Про танець і ще про її уяву. Уяву… Вона і справді там була начеб іншою жінкою. Не-Віталією.
— Вибачте, ради бога, — він поспішно.
— І що далі?
— Далі я стримався, щоб не заговорити. Вийшов, почекав неподалік від ресторану й тихенько пішов за вами. А тоді сів у той же тролейбус, що й ви.
— Як романтично, — іронічно сказала Віталія. — Шекспір причаївся під ліжком. Але я не про це. Що далі буде тепер? Може, я попрошу, щоб це були ваші перші й останні провідини?
«Що я кажу? — подумала вона. — Я наче запрошую прийти ще. Я ніби хочу цього. Нащо? Хто він і хто я? Жінка, якій од сили жити місяць-два»…
— Хто ви? — спитала уголос.
— Звичайний учитель історії у приватному виші. Єдиний, хто намагається щось розповісти студентам. Бо решта діють за принципом: ви нам залікові книжечки з вкладеними грошима. Бажано зелененькими. Ми — оціночки.
— А ви, звичайно, не берете? — доволі в’їдливо спитала Віталія.
— Як у нас в селі казали: присяй-бо, хотів би, але не підіймається. Вибачте. Хочте вірте, хочте ні — справді не вмію. Може, ще навчуся.
Він блідо всміхнувся. Не кволо, не вимучено, а саме якось так — блідо, начеб стертою усмішкою. А ще була та усмішка вибачливою, чи що.
«Цікаво, чи він уміє брехати? — раптом подумала Віталія. — Уміє, певно, як і всі чоловіки. Хоча Тимур теж не вмів. Не вмів — і що з того? І мама не вміла. Не вміє. Не-не… Мама мила раму. Рама мила маму. А ми, здається, миємо язики…»
— Я вас не заговорив? — спитав він.
— Не знаю, — сказала правду Віталія. — Я, звичайно, вдячна за візит. За співчуття. За те, що ви були в тому ресторані й звернули на мене свою прихильну увагу…
Віталія спинила потік іронії.
Подумала: «Для чогось я ще жива».
— Якщо ви знову стали насмішницею, то рахунок 1:0 на мою користь.
— Ви до всього і футболіст?
— Був колись.
Тут відчинилися двері й до палати ввірвався вихор — Олеся. Чемно привіталася до незнайомого чоловіка, перед тим швидко, майже блискавично, оглянувши. Чмокнула Віталію в щоку:
— Привіт, мамунь.
— Моя дочка, — відрекомендувала Віталія.
— Олеся, — зробило, за своєю звичкою, щось віддалено схоже на кніксен Віталине чадо.
— Андрій Степанович Лісовець, — сказав непроханий гість.
— Ой, — Олеся. — А мамине дівоче прізвище — Снігурець. Вибачте.
— Хоч я шпигун Коста-Ріки, але дівоче прізвище вашої мами мені можна повідомити, — Андрій Степанович поглянув на годинник.
— Ви собі бесідуйте, а мені пора.
І до Віталії:
— З вашого дозволу, завтра прийду знову.
— Не треба, — попросила Віталія, але вийшло якось непереконливо, начеб справді бажала, щоб він прийшов.
— Шпигуну Коста-Ріки можна, — сказав. — До побачення.
— Веселий дядечко. — Олеся подивилася йому навздогін. — Хто це, мамо?
— Учитель історії, — сказала Віталія. — Обідає виключно в ресторані «Бузок».
— Ого, такі відомості. — І трохи підозріло, з особливою інтонацією: — Ти що, колись обідала з ним?
— Вредна Олесько, — майже урочисто сказала Віталія. — Я нізащо тобі не продам найінтимнішої кулінарної таємниці мого життя.
— Мамунь! — Олеся ще раз чмокнула, тепер у другу щоку.
«Чого я радію? — подумала Віталія. — Я радію? Чого він прийшов? Хто він насправді? Це навіть не соломинка, кинута Богом, це камінець, що випадково потрапив до черевичка. Я вже витрусила його. Ще вчора».
І все ж їй було цікаво (аж надто), що ж в пакеті, який залишив. Хотіла сказати (сказала б?): заберіть пакет, але при Олесі не посміла. Коли ж донька нарешті пішла (отакої — нарешті!), вона заглянула до пакета. Окрім іншого пакета — пакетика з виноградним соком — і шоколадки з дівчинкою в хустині на обгортці, там була ще книжка. Олеся поглянула: Богдан-Ігор Антонич, «Пісня про незнищенність матерії». Видання явно не нове. Так і є, 1967-го року. Чому він приніс саме цю книжку? Не якусь, а саме цю? Знав, що вона любить поезію? Звідки?
Віталія раптом згадала про спосіб загадувати долю, що чекає, що буде далі. Здається, так робив навіть Достоєвський. Треба розгорнути наугад книжку і на тій сторінці, що побачиш, прочитати рядки. Віталія розгорнула. Вірш називався «Село». Вона прочитала його повністю:
Корови моляться до сонця,
що полум’яним сходить маком.
Струнка тополя тонша й тонша,
мов дерево ставало б птахом!
Від воза місяць відпрягають.
Широке конопляне небо.
Обвіяна далінь безкрая,
і в сивім димі лісу гребінь.
З гір яворове листя лине.
Кужіль, і півень, і колиска.
Вливається день до долини,
мов свіже молоко до миски.
Віталія прочитала ще і ще раз. Що воно означає, що означають ці слова? Нічого? Нічого?! Просто слова і все?
І раптом їй захотілося, щоб ці слова щось означали. Щось, призначене для неї. Для неї…
«Боже, як мені хочеться випити цього молока! — подумала зненацька. — Цього молока! — подумала. — Цього свіжого молока. Випити день… Але
