Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

— Над чим смієшся? — спитала спантеличена Ліля. — Наді мною? Над моїм коханням? Це підло, подруго…

— Над собою і своїм нещастям, — сказала Олеся. — Розповідай, що сталося.

— А ти хоч чула, що я до того казала?

— Та чула, чула. Ти пішла з Ваською на Майдан і там запала на якогось чувака, як кажуть корінні кияни… Валяй далі.

— Я, між іншим, теж корінна киянка, — образилася Ліля. — І ніколи не вживаю подібних слів.

— Авжеж, ти інтелігентка в парканадцятому поколінні. Не тягни котяру за хвіст, бо я занявкаю. Бабуся й так, певно, прокинулася.

І Ліля розповіла далі, що вчора вони з Василинкою не просто пішли на Майдан…

— Могли і мене покликати, — сказала Олеся.

— Так ти ж була недоступна, як персидська принцеса, — нагадала Ліля.

— Я справді трохи полялякала з тим придурком… А потім відключила мобільний, щоб він ще раз не подзвонив.

«Придурком» Олеся назвала свого теперішнього сусіда по будинку Костю Тетерука, якого чомусь усі називали Люсиком і який регулярно освідчувався їй в коханні, а віднедавна, звідкись взнавши номер її «сотовика», взагалі не давав проходу.

«Чи не вредна Лілька? — подумала зараз Олеся, маючи на увазі номер телефону. — Я, здається, їй казала про Костю…»

Ліля тимчасом розповідала, як вони трохи постояли на Майдані, покричали слогани, а потім походили між наметами. Побачила напис «Луцьк», згадала, що подруга звідти і що вже тут були, то Ліля й потягла Василину до того намету. Привіталися, заговорили. І тут вона й висвітила того хлопця. Високий, худий, але порода й міцність відчуваються. А обличчя…

— Розумієш, щось у ньому є таке… — Олеся уявила, який замріяний вигляд у Лілі. — Я перекинулася словом-другим, потім ще…

— А слова були, як гарячі млинці.

— Не смійся. Тут я й пропала, — засміялася сама Ліля. — Він нас навіть до краю Майдану провів. Сьогодні обов’язково піду. В очі загляну, подивлюся, які вони. Мені здається, що і я йому впала в око, як він мені.

— Тоді й я піду з тобою.

— Ти небезпечна, подруго, — сказала Ліля. — Ти вродливіша — раз. Голова набита всякою всячиною — два.

— Я мовчатиму, як ціла зграя риб, — пообіцяла Олеся.

— Усе. Тоді досипай.

— Уже не засну. А ти не прибіднюйся. У кого ноженції довші?

— Ну, може…

Ліля була задоволена своїми довгими ногами. Ліля мала вже колекцію коханців. Чи закохалася вона цього разу?

«Не факт, — подумала Олеся. — Подивимося, що там за цяця з Луцька».

«Цяцю з Луцька» вона побачила надвечір. Уранці, збираючись на роботу, «попікірувалася» з «бабулькою Дазою», яка вперто шукала для неї «справжню роботу». Цього разу — несподівано — звільнилася посада вчительки в школі на їхньому мікрорайоні. Викладати українську мову й літературу!

— Бабусечко, — Олеся. — Я ж тобі казала…

Бабуся:

— Вакансія в київській школі! Я колись рятувала від хронічної ангіни директорку. Як вона була маленькою.

Олеся:

— Через місяць… Ні, за два тижні всі київські газети й телебачення повідомлять страшну новину: вчителька перестріляла учнів.

— Тобі подобається… Те, що ти…

— Уяви собі: я стаю професійною, типовою секретуткою. — Олеся відкусила шматок булки з маслом і сьорбнула кави. — Шеф, коли я заношу до кабінету каву або папери і йду стежкою його уяви, мліє. А я… Бабуню, як я класно сідаю йому на коліна…

— Ні на які коліна ти не сідаєш, — бабуся вже сердито. — Я не піддаюся на провокації. Але це робота не для тебе.

— І в нашій родині не було секретуток. Одні медсестри.

— Це ліпше, ніж носити папірці.

«Бідна, ба, як же вона переживає, — подумала Олеся, виходячи з квартири. — Як переживає… А я? Я сміюся над собою. Я досі не знаю, чого хочу. Досі».

Три роки з хвостиком тому вона йшла вулицею, щоб подати документи до університету. І побачила те оголошення. Вище професійне (подумати тільки — вище професійне!) училище оголошувало набір учнів, і серед професій, яких бралися навчати, була й секретар-референт.

«А чого, для мене підійшло б! — весело подумала Олеся і прочитала: — Строк навчання — три роки, для осіб з середньою освітою — два роки, з гімназійною — півтора року».

Вона вже зрозуміла, що то звичайне ПТУ. Пе-Те-У! Гімназійну освіту мала — і в Луцьку, і тут, у Києві, вчилася в гімназії — кваліфікована медсестра, виявляється, велика сила, і в Луцьку, і в столиці. Олеся прочитала адресу й поїхала подавати документи.

Бабуся сказала:

— Я думала, що твоя мама найбільша варіятка в нашій родині. Коли ж ні. Я помилилася.

— Я чемпіонка по варіятству, — весело відбрила Олеся. — Бабуню, не гнівайся. А якщо тобі не подобається, я можу повернутися до Луцька.

— Ти до всього, виявляється, ще й шантажистка, — констатувала бабуся.

— Не бійся, нікуди я не поїду, — пообіцяла Олеся. — А в університет я ще встигну вступити.

І поступила — минулого року на заочне відділення. І студентці бабуся в Києві, та ще й поруч із домом, знайшла роботу. Вау! Олеся ж, закінчивши навчання в училищі, зрозуміла, що працювати секретаркою, хай і з приставкою референт, не має ні найменшого бажання. Слава богу, тепер не треба відробляти за направленням. Що ж, поступить на філологію, так тому й бути. І тут пролунав той дзвінок. Виявляється училище розіслало дані про випускників по всіляких фірмах. І її дані когось там зацікавили. Якесь державне агентство! Подумати тільки!

В агентстві молодий чоловік з масними очима — помічник голови агентства — пояснив, що їхня установа неофіційно прирівнюється до міністерства. Ось така честь випадала Олесі. Правда, треба було заповнити анкету. І виграти конкурс ще в кількох претендентів.

«Ах, анкету, — подумала Олеся. — Буде вам і анкета, і конкурс».

Помічник голови їй не сподобався. Як і його слова, яка їй випала честь. Пройти конкурс! І які високі в них вимоги! Вона взяла анкету. Почула, що можна заповнити її за столом у коридорі.

«Може, спробувати?»