Країна гіркої ніжності - Володимир Лис
Того вечора вона вбивала у собі спокусу — ще раз подзвонити. Цього разу мамі. Замовити розмову. Тоді можна було тільки замовити розмову.
Вечір загортав її в чорне простирадло. Віталія стояла біля телефону в сестринській. Боялася сісти і боялася зробити крок.
«Чому ніхто не йде за допомогою? — подумала. — За ліками чи уколами. Нікому не погано цього вечора, окрім мене?»
Тут вона подумала про трьох своїх ненароджених дітей. Від Едуарда і Тимура.
Враз почула за дверима дитячі голоси. Сміх. У неї галюцинації?
Відчинила двері. Коридором ішла жінка з дитиною. Побачила її, зніяковіла.
— Вибачте, будь ласка. Ми затрималися у моєї дочки. Оце мале чудо дуже хотіло маму побачити. Ми вже йдемо.
— Так, звичайно, — сказала Віталія. — До побачення.
Вона так і не подзвонила. Трубка вислизнула з її руки, коли ще раз спробувала взяти.
Зате до неї через кілька місяців зателефонував Тимур. Спитав:
— Хоч дізнатися, де тепер твій колишній любчик?
— Ні, — сказала вона й поклала трубку.
Він подзвонив ще раз. Віталія, повагавшись, трубку зняла.
— Едуард знову сидить, — почула.
— Навіщо ти це кажеш? Щоб уколоти?
— Ні. Просто, я думаю, цікаво буде — за що тепер сів. І дуже надовго.
— Мені це нецікаво, — сказала вона.
— Думаю, цікаво, — він. — За вбивство. Хоча, підозрюю, він його не робив.
— Едик узяв чиюсь вину на себе? — Віталія справді здивувалася.
— Що, не схоже? — Тимур засміявся. — Узяв, узяв. Знакомий слідак з Києва розказав. Хтось убив його жінку. Едика твого. Ну, йшло розслідування. І той слідак факти зібрав, він хлоп не дурний, що то зробила сестра твого Еміра.
— Він не мій, — сказала Віталія.
— Ну, був, яка різниця. Ну от, вже й заарештував убивцю. Сестричку того Еміра…
— Зіну? — зойкнула Віталія.
— Ага, то ми її знаємо, — сказав колишній Вітин чоловік. — Ну, вона й розкололася. Виявляється, любила братика. Не як сестра. Ну, вони ж зведені, виявилося. І ревнувала до тої жінки. До речі, ім’я Наталія тобі нічого не каже?
— Ні, — знову сказала Віталія.
— Ой, чи ж? — Він противно захихотів. — Ну, твоє діло. Так от, ревнувала… До того ж те стерво, уяви собі, на відміну від тебе, мотузочки сукала з бідного Емірчика. Ну, сестричка й торохнула по голові. А потім до слідака Емірчик заявився власною персоною. Ще й молотка приволік зі своїми відбитками. Класно, одним словом. Ну, слідак, кажу ж, не дурний, вхопився за цю версію. Признався: набрид їм цей паханчик, давно мали на нього знов факти, підозру сильну по двох ділах, а доказати не могли, хитрішим став. А тут такенька нагода. Ну, й повірили Еміру, а не його сестричці. Клопоту зайвого позбулися. Твій любчик на суді підтвердив свою вину. Три п’ятачки отримав.
— П’ятнадцять років?
— Авжеж. Не хоч знов за ним поїхати?
Вона цього разу не кинула трубку. Тільки сказала:
— А ти не змінився.
— Ти, мабуть, теж, — відповів він. — Заміж, знаю, не вийшла. І я холостякую. Зійтися не пропоную, бо не прийдеш. І не приймеш.
— Бідний ти, — сказала Віталія. — Майже жебрак. Бувай.
І вже тепер поклала трубку — обережно, надто обережно. Подумала: може, написати листа про цю розмову — в прокуратуру чи що? Чи то фантазії Тимура? Зіна, як вела себе далі Зіна? Зіна була закоханою у зведеного брата? Цей негідник взяв на себе вину? Чи Зіна брала вину за брата? Віталія була ні в чому не певна.
Почула голос Зіни (вже закоханої тоді у Едуарда?):
— Хіба там на роботу влаштувалася б. Прибиральниці чи санітарки в медчастині потрібні.
Слова, звернуті до неї. Від Зіни, насправді закоханої у Едика.
Вона мала ще кілька постільних зустрічей з чоловіками виключно з єдиною метою — десь через рік після розлучення Віталія нестерпно захотіла мати дитину. Доцю. Ще через два роки — вирок гінеколога з їхньої лікарні:
— Віталіє Миколаївно, вибачте, ви…
— Я не зможу мати дітей?
— Так.
А потім була та зустріч, коли до її молодшої колеги-медсестри приїхала колишня однокласниця по інтернату разом зі своєю молодшою сестрою — похмурим заплаканим дівчиськом. І медсестра у відповідь на Вітине: «Що з нею?» сказала, що сестра подруги, а їй лише п’ятнадцять, підзалетіла, а термін вже великий, аборт робити небезпечно. Віталія попросила звести її з подругою і сестрою. Далі… Далі був хабар і домовленість з тим гінекологом. Віталія «завагітніла». Підкладати подушки під плаття й спідниці та кофти було нескладно. «Родити» вона поїхала в те місто, де жила дівчинка, котра не хотіла стати мамою. За прискорений процес удочеріння також було добре заплачено. Як і за те, що юна мама, відмовляючись від дитини, скаже, що звати її Олесею.
…Віталія лежала в темряві палати, слухала посопування Софії, котра, відстогнавши своє цієї ночі, нарешті заснула. Вона була не сама. Не з Софією, а з Олесею — маленькою, крихітною, котру несла через чуже місто, потім везла в поїзді. За вікном щойно відбуяла весна. Крізь вікно й побачила лелеку, що летів над полем. Її персонального боцюна. Подумала, що то він приніс це мале диво — Олесечку, Олесинку, Лесю, її рідну кровинку, авжеж, рідну, яку нікому не віддасть.
Потім вона тут, серед ночі, але світлого її спомину, вчила доньку ходити й говорити, вимовляти слово «мама» й слово «тато». І ще багато-багато слів. Ще жив у ній страх. Ніби малесенький, але в’їдливий черв’ячок точив душу. Що раптом колись об’явиться справжня мати. Що…
«Ось моя поразка, мамо, — раптом подумала. — Не тоді, коли я поїхала за Тимуром, а зараз. Цієї весни, коли ти приїхала… Коли ти побачила Олесю… Ми обоє…»
Вона відчула, що засинає.
І подумала, що мусить заплакати, бо жити лишається надто мало.
Бо був ще її лист до матері, що їде далеко-далеко і просить її не шукати. І чекала, що мама приїде сюди, до Луцька. Мама не приїхала, тільки лишився біль і їхня обопільна впертість. Аж до страшного діагнозу і її дзвінка до Києва. На старий мамин телефон, який лишився тим самим, маминим.
24
«У мене все зроблено, всі рахунки сплачено», — сказала собі Віталія.
Біль вона глушила великими, надто, дозами знеболювального, але дурну
