Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
— Ваш дідусь робив такий чудовий вертеп, що я щоразу не могла стримати сліз. І уявіть, у річечці справді текла вода, та так добре, що одного разу річка вийшла з берегів і затопила увесь мох, що саме з’явився того року і був молодий-молодий. Так от, на ньому розпустилося безліч блакитних квіточок, і це було справді наче Диво Небесне. Навіть піп з церкви приходив, але не повірив очам своїм.
— Але як же дідові вдалося зробити так, щоб у річці дзюркотіла вода?
Амалія зашарілася, пробурмотіла щось нерозбірливе, а потім наважилася:
— Щороку після Водохрещі я допомагала збирати вертеп знов у ящик. Там і досі має бути така штука, схожа на пляшку з відбитим горлечком. Бачили? Добре. Я, звісно, не знаю, чи десь ще користуються цим пристроєм, але раніше той хитромудрий винахід, даруйте на слові, використовували для того, щоб ставити клізми. Ви знаєте, що воно таке? Чудово, тоді мені не доведеться вам це пояснювати, бо мені було б стидко. Отож вашому дідусеві й спало на думку використати пристрій для клізми (якщо, звісно, правильно повертати трубки), аби вода у річищі виходила назовні, заповнюючи річку, а потім знову стікала вниз. І скажу я вам, це було видовище у сто разів краще будь-якого кіна.
8. Коли лине голос
Просидівши вісім днів на горищі, я вирішив спуститися в селище і поміряти в аптеці тиск. Сто шістдесят — зависокий. Ґратароло, виписуючи мене з лікарні, взяв з мене міцну обіцянку, що я триматиму свій тиск у межах ста тридцяти. І сто тридцять було, коли я приїхав до Солари. Але аптекар сказав, що, оскільки я зійшов з пагорбів, дійшовши аж сюди до селища, у високому тиску не було нічого дивного. Якби я виміряв його вранці, вставши з ліжка, тиск був би нижчий. Маячня. Я знав, яким буває тиск уранці, але ж я останніми днями був неначе навіжений.
Я зателефонував Ґратароло. Лікар поцікавився, чи я виконував усі його настанови, і я був вимушений зізнатися, що тягав ящики, за обідом випивав щонайменше пляшку винця і висмалював по двадцять «житан» за день, від чого в мене не раз була тахікардія. Лікар лаявся і докоряв: «Ви ж ще не одужали, якщо ваш зиск стрибатиме до небес, нещастя може трапитися знову, і тоді все може скінчитися по-іншому». Я побожився, що буду шануватись. Ґратароло збільшив мені дозу пігулок і виписав Ще купу інших, сечогінних, щоб виходили солі.
Я попрохав Амалію, щоб вона не так сильно солила страви. Але жінка відповіла, що під час війни, щоб дістати кілограм солі, люди зі шкіри пнулися, а іноді навіть за неї правили аж кількох кролів, і коли її немає, як не крути, а нічого не зготуєш.
Тоді я почав виправдовуватись, що то мені лікар заборонив, але жінка не вгамовувалась: лікарі вже собі всі мізки провчили, таких бовдурів ще пошукати треба, гляньте-но на мене, хвалилася, лікаря за все життя й разу в очі не бачила, з ранку до ночі гарую, роблячи тисячу справ, а жодного разу навіть на поперек не скаржилася, не те що декотрі. Та пусте, я виведу її надмірну сіль зі своєю сечею.
Мені навіть довелося тимчасово забути про горище, треба було більше рухатися, відволіктися, розважитись. Я дзенькнув Джанні і, розповівши про прочитане за останні дні, спитав, чи все це йому про щось говорить. Виявилось, у нас були різні літературні смаки — у нього ж бо не було дідуся-колекціонера немодних абищиць, але все ж таки ми мали й багато спільного — почасти через те, що обмінювалися своїми книжками. Півгодини ми перевіряли ґрунтовність знань один одного, перепитуючи всілякі дрібниці, як у телевікторині. «А як звали того грека, прихвосня раджі Асама?» — «Теотокріс». — «А як було прізвище красуні Онораті, яку Чорний Корсар не смів кохати, бо дівчина була дочкою його ворога?» — «Ван Ґульд». — «А з ким взяла шлюб Далма, дочка Тремаль-Наїка?» — «Із сером Морлендом, сином Сайод-хана».
Я спробував попитати Джанні про Чуффеттіно, але ця спроба виявилася марною. Друг мій читав здебільшого комікси, і осьдечки він від душі реваншувався, засипавши мене купою різних назв. Певно, я теж читав комікси, бо деякі з назв видавалися мені знайомими: «Повітряна банда», «Блискавка проти Флаттавіона», «Міккі-Маус і чорнильна пляма», але найгарячіше я згадував Чіно і Франко. Однак на горищі від них і сліду не було. Може, дід був прихильником Фантомаса і Рокамболя, а комікси вважав шкідливим для дітей непотребом? Але ж хіба Рокамболь не те саме?
Отже, я ріс без коміксів? Спонукати мене до тривалого байдикування і присилуваного відпочинку вже не було жодного сенсу. Мене знову охопила пошукова лихоманка.
Порятувала мене Паола. Того ж таки дня перед обідом вона разом з дочками й онучатами приїхала провідати мене. Сюрприз. Моїми поодинокими дзвінками вона не вдовольнилася.
— Ми ненадовго, лише заїхали, щоб потримати тебе в обіймах. Поїдемо ще до вечері. — Потім вона пильно подивилася на мене, на око прикидаючи, скільки я завважки: — А ти округлився.
На моє щастя, завдяки відвідинам виноградника і посиденькам на балконі я не зблід, але, мабуть, трошки погладшав. Я відбрехався, що то через прекрасні Амаліїні вечері, і Паола пообіцяла дати Амалії прочуханки і все владнати. Я змовчав, що днями просиджував, згорнувшись у три погибелі, і не рухався.
— Ніщо так не зарадить, як гарна прогулянка, — скомандувала Паола, і вся наша родина попленталася до монастиря, який був аж ніякий не монастир, а невеличка капличка на верхівці пагорба і розташовувалась вона за кілька кілометрів від нас. Якщо не рахувати кілька десятків метрів наприкінці, підйом на гору був пологий, тому майже не відчутний, тож поки я переводив подих, попросив малих назбирати букет троянд і фіалок[155]. Паола гаркнула, що краще б я понюхав квітів, аніж цитувати Поета, тим паче що Леопарді, як і всі поети, прибрехав: перші троянди квітнуть уже після того,
