Таємниче полум'я цариці Лоани - Умберто Еко
Я знову поскладав усі книжки у шафи, а потім вирішив зійти з горища. Але вже при виході зауважив купу великих ящиків, на яких рівненьким, майже каліграфічно-готичним почерком було виведено: «Сорокові», «Фашизм», «Війна». Безсумнівно, їх склав ще мій дід. А інші мали сучасніший вигляд — явно прослідковувалася рука дядечка і тітоньки, що не розбираючи поскидали навалом абищо й абикуди. Приміром, у коробки, що були напохваті: «Виноробна компанія братів Берсано», «Борсаліно», «Кампарі», «Телефункен» (хіба у Соларі було радіо?).
Одначе на те, щоб розкрити і подивитись, що міститься у тих коробках, у мене вже не стало сил. Мушу погуляти пагорбами, а сюди повернуся іншим разом. Я зовсім зморений. Може, у мене навіть підскочила температура.
Сутеніло. Почувся голос Амалії, що голосно кликала мене до вечері, сповіщаючи, що фінанцієра[152], котра смакує так, що всі пальчики оближеш, уже майже готова. Перші безформні тіні, що ховалися по піддашкових кутках, здавалось, натякали, що десь поблизу причаївся Фантомас, чекаючи, поки зможе накинутися на мене, знесиленого, зв’язати мотузкою й підвісити над глибочезним, бездонним колодязем. І щоб довести передусім собі самому, що я вже не той маленький хлопчик, до якого я так ревно повертаюсь останнім часом, я безстрашно пішов у найтемніший куток горища, аж поки запах старої плісняви не полонив мене знову. Останні призахідні промені ще зазирали до слухового вікна, тож саме туди я обережно витяг величезний ящик. Зверху кришка була акуратно обмотана пакувальним папером. Зідравши папір і відчинивши кришку, я торкнувся пальцями моху, справжнісінького моху, хоч і засохлого — завдяки такій кількості пеніциліну можна за тиждень відправити додому всіх пацієнтів «Чарівної гори» — і прощавайте назавжди проникливі розмови між Нафтою і Сеттембріні[153]. Мох був подібний до дерну, шар якого зняли з землі разом із перегноєм, завдяки чому він став схожий на ковдру. І якби її розстелити, її б стало, щоб укрити весь дідів стіл. Не знаю, з якого дива, може, завдяки вологості, що збереглася під прошарком захисного пакувального паперу, чи, може, завдячуючи багатьом зимовим місяцям, коли над піддашшям лопотів дощ, падав сніг і тарабанив град, цей мох ще зберіг своєрідний, їдкуватий і важкий запах.
Під прошарком моху, під купою кучерявих ошурків, я знайшов дещо. Обережно, помалу, щоб не пошкодити, я одне за одним витяг хатинку чи то з дерева, чи то з цупкого картону зі стріхою із спресованої соломи, обмазану різнокольоровим гіпсом. Солом’яно-дерев’яний вітряк, на якому ще й досі, поскрипуючи, крутилося колесо, і ще купу будиночків і маленьких замків із розмальованого картону. Певно, для хатинки, поставленої на якому-небудь пагорбку чи узвишші, вони правили за тло, таким чином створюючи ефект перспективи. І нарешті, загорнуті у безліч ошурків, на дні лежали фігурки. Вівчарі з ягням на плечах, мачушник, мірошник, що вів за собою двійко віслюків, селянка, що несла на голові кошик з фруктами, пара дударів, арап із двійком верблюдів і — ось вони, любі мої — Волхви, пропахчені радше цвіллю, аніж ладаном та миррою. Наостанок головні дійові особи — віслюк, віл, Йосип з Марією, малюк Христос у колисці, двоє янголів, що звели руки до неба, стужавілі в екстазі, що тривав не менше століття, золота комета, полотняний сувій, що виявився стьобаним синьо-зірчастим укривалом, залізний таз, заповнений цементом, з якого роблять річище з двома отворами для того, щоб вода затікала з одного боку і витікала з іншого. І, нарешті, річ, якою я так замилувався, що на півгодини спізнився до вечері: незвичайний пристрій, виготовлений зі скляного циліндра, з боків котрого виходили дві гумові трубки.
Справжнісінький різдвяний вертеп. Не знаю, чи бабця з дідом були людьми набожними (віруючою, мабуть, була мати, бо ж інакше навіщо їй тримати на комоді «Філотею»). Але, поза всяким сумнівом, щойно приходив різдвяний час, хтось обтрушував ошурки з цього дива, збирав усе докупи і десь унизу ставив вертеп. Здається, цей вертеп зворушив мене, і я навіть зараз відчув радість Різдвяного дива. Проте це могла бути реакція на чергову банальність. Одначе завдяки цим фігуркам перед моїми очима виникла не чергова назва чи ім’я, — це був образ. Образ, якого не було на горищі, але який, безсумнівно, треба було шукати в інших кімнатах. І видіння це було настільки живим і реальним, немов усе відбувалося просто зараз.
То чим же був для мене цей вертеп? Між Ісусом і Фантомасом, Рокамболем і «Кошиком», запліснявілими Волхвами і невірними Великого візира. На чиєму ж боці був я?
Я усвідомив, що всі ці вісім днів на горищі були марними. Я гортав сторінки книжок, які читав у шість, одинадцять чи п’ятнадцять років, і лише вряди-годи мене проймали почуття. Не так відновлюють свої спогади, не так. Пам’ять сплавлює, уточнює, перетворює — це щира правда. Але вона рідко плутає часові проміжки. Людина має абсолютно точно знати, що саме з нею трапилося сім чи десять років тому. І навіть я тепер спроможний відрізнити з-поміж вервечки днів той день, коли прокинувся у лікарні, і день, коли приїхав до Солари. Як знав і те, що між цими днями відбулося моє формування, цілковита зміна думок, порівняння досвіду. Натомість останні три тижні я всмоктував усе, неначе мала дитина, я заковтнув усе одним ковтком, на льоту, а тому почувався очманілим, ніби від якоїсь п’янкої бурди.
Тож прийшов час забути про «Велике жрання»[154] паперовим непотребом, навести лад і почати неспішно смакувати маленькими ковточками. Хто міг би розповісти мені, що я побачив і почув у вісім років, а що — у тринадцять? Я трохи помізкував, і мені спало на думку, що серед усіх тих ящиків обов’язково мають бути мої шкільні зошити. Ось у яких паперових свідків треба питати, ось хто має провести мене своїми уроками, тримаючи за руку.
За вечерею я спитав Амалію про вертеп. Дідусь — ось хто опікувався ним і для кого він мав неабияке значення. Ні-ні, він не був ревним вірянином, але вертеп був для нього чимось на кшталт
