Тарасові шляхи - Оксана Дмитрівна Іваненко

Оце я сиджу за мольбертом, оце Михайло Іванович, а оце Маркевич пише слова до лібретто. Він історик України, Маркевич, етнограф, разом з Глінкою закінчив пансіон. І з ним я вас обов'язково познайомлю.

- Ви там дуже добре провели час, у цій Качанівці, як я бачу, і дуже плідно. Он скільки зробили! — зауважив Тарас.

- О, так! Глінка казав, що він ніде ще не працював з такою охотою, як на Україні. Він прислухався до пісень дівчат, старих лірників. У пана Тарновського непоганий свій оркестр, і там виконували все, що Глінка вже написав для «Руслана і Людмили». А знаєте, замість дзвіночків, його помічник Палагін бринів кришталевими чарочками — і виходило чудово!

- А хто цей пан Тарновський?

- Як вам сказати? Дуже багатий дідич — 9000 кріпаків, величезний маєток, палац. Я б не сказав, що сам розуміється в мистецтві, але любить «покровительствовать». Йому було приємно, що Глінка гостює у нього, що придворна капела співатиме спочатку в його церкві, в його залі. Та він буває сам часто в Петербурзі, і я вас введу в його дім. Він любить мистецтво.

- Він старий?

- Не дуже, років під п'ятдесят.

— Є діти?

- Ні, нема, але у нього живуть його племінниці... дівчата... — Вася знову раптово засмутився й замовк.

- І племінниці теж бувають у Петербурзі?—наче нічого не помітивши, спитав Тарас.

- Не знаю, чи приїде цієї зими, — сказав Вася. — Він так і сказав «приїде» а «не приїдуть», бо перед очима була лише одна з племінниць...

Вони говорили, говорили без кінця, нарешті на півслові голова Штернберга схилилася на подушку Тарасового ліжка, де він сидів, і юнак заснув міцним сном, з усмішкою на устах.

«Є на світі такі щасливі люди, — думав Тарас, дивлячись на одверте, щире Васине обличчя. - Їм не потрібна ніяка рекомендація. Не встигнеш і отямитись, а стаєш уже з ним рідним, без найменшого зусилля з твого боку. А є й такі найнещасніші люди, з якими з семи пічок хліба з'їси, а все-таки не дізнаєшся, що воно таке — людина чи амфібія? Подалі від таких!» Він одразу відчув, що Вася Штернберг саме належить до першої категорії.

Тарас раптом усміхнувся, схопив олівець і накидав портрет несподіваного друга.

Вони стали жити вкупі. Саме з Штернбергом потоваришував Тарас найдужче може й тому, що зустрівся з ним уже вільним і почував себе з ним рівним.

- А як закінчимо Академію, — захоплено казав Тарас,— поїдемо на Україну.

- А за кордон? — питав Штернберг.

- Ой, за кордон треба, і яка охота! Але спочатку на Україну. Змалюємо все її життя, наші річки, гаї, наших людей, картини з історії. І знаєш, треба поширювати гравюри, тоді ж усі люди, в кожній хаті, зможуть знайомитися з високим мистецтвом живопису.

А поки що вчилися, бігали на лекції, інколи підробляли, малюючи портрети, ілюстрації до журналів, інколи сиділи без грошей, інколи справляли свята з будь-якого випадку, наприклад, купівлі... лампи! Веселе було свято на честь лампи.

Про цю дешеву, звичайнісіньку лампу довго мріяли і Тарас і Штернберг. Нарешті, одержавши гроші за роботу, купили-таки лампу, урочисто принесли додому, і так кортіло їм спробувати її, що запалили її серед білого дня. Сіли поважно і серйозно один проти одного (лампа на столі посередині) і вдавали, що без цього світла читати не можна.

- Чи ви здуріли, хлопці? — засміявся їхній товариш по Академії, Петровський, зайшовши до кімнати.

- Бачиш, лампу купили! — сказав з дитячою погордою Штернберг.

- Ну, то треба покропити, якщо таке свято! — загомонів Петровський.—Хлопці, не відкручуйтеся.

- Воно й правда, треба! —згодився Тарас.

- А гроші ще лишилися?—спитав хазяйновито Штернберг.

І гроші і харчі в них були по-студентському спільні. Тарас вивернув кишені.

- Чорт ма! — зітхнув він. — На самий чай та сухарі вистачить.

- Ну, прощаю на сей раз — питимемо чай з сухарями та з твоїми, Тарасе, піснями.

Усі знали, що Тарас любить музику, співи.

Так весело відсвяткували придбання лампи.

На жарт, на різні витівки хлопці були мастаками. Петровський, який жив у дворі Академії, саме працював над картиною «Агар в пустині». Він умовив позувати йому тихеньку скромну дівчинку — дочку сторожа, але потрібні були крила, крила для янгола, який з'являється до Агар.

- Треба купити гусака, — вирішив він. — Гусяче крило буде за модель.

Тому що грошей не було, Петровський одяг шинель і поплентався в другий кінець міста до матері по карбованець.

Але ж друзі — в тому числі Тарас — вирішили, що це буде несправедливо: купувати гусака, коли всі сидять без копійки. Карбованець був негайно конфіскований, і на столі з'явилася вечеря.

- Розбійники! - патетично підіймав угору руки Петровський. — Де я тепер візьму янгольські крила? Я своєчасно не здам програму.

- Почекай, — раптом збагнув Тарас. — Зараз будуть тобі янгольські крила.

За кілька хвилин він з'явився, ховаючи під полою плаща здоровенного гусака. Гусак бився величезними крилами і витягав шию. Та шию бідолашному негайно скрутили і білі крила відрізали.

- Чим тобі не янгол! — сміявся Тарас, начепивши собі крила на плечі.

- Та де ти його взяв? — допитувалися хлопці. - А там, за садком Академії, пасуться багато. - Та то ж комендантові!

- Ну, бог