Тарасові шляхи - Оксана Дмитрівна Іваненко

Карл Павлович задоволено підморгнув учням, йому подобалось, що Тарас сміливо критикує закордонних майстрів. Та це ж просто колекція ідеальної потворності, -продовжував підбадьорений Тарас. — Ви пробачте, Василю Андрійовичу, хіба ж можна тепер, у наш час, так малювати, якісь мученики і мучениці! Це ж крок назад до середньовічного Гольбейна, Дюрера! А погляньте сюди, — він показав рукою на полотна і етюди Брюллова. — Оце мистецтво, що живе і всміхається до всього живого!

Лагідний Жуковський не чекав такого нападу.

- О, ви всі просто зіпсовані учні Карла Павловича,— замахав він руками.

- Які, сподіваюсь, перевершать свого вчителя, — засміявся Карл Павлович. — На Тараса я покладаю великі надії, у ньому є щось своє. От у мене в молодшому класі починає вчитися один хлопець, Федотов,— теж цікавий! Ні, Василю Андрійовичу, хай вони будуть ближче до життя, до земного.

Так, Тарас був ближче до життя, ніж його вчителі.

Дивлячись на Тарасову картину «Хлопчик, що ділиться милостинею з собакою», глядачі говорили: «Звідки в цьому молодому художнику стільки мудрості, стільки глибокого розуміння життя?»

Адже не всі знали, який важкий шлях пройшов цей хлопець з сірими живими, жадібними до знання очима. Недарма Брюллов виділив його з усіх своїх учнів, і тепер уже чи не більше за Аполлона Мокрицького Тарас був своєю людиною в «портику» Великого Карла.

Які чудові вечори проводили вони там!

- Ну-с, молоді люди, — звертався до них Карл Павлович. — Звольте доповідати, як провели сьогодні день?

- Надзвичайно, відповідав захоплений Мокрицький.— Удвох з Тарасом ми ходили сьогодні до Ермітажу. Я ніколи не мав такого задоволення, як сьогодні.

- Оце добре, — похвалив маестро. — Художникам слід ходити до Ермітажу частіше, ніж на пошту. Треба вдивлятися, треба звикати до речей першокласних майстрів.

Молоді люди, підштовхнувши один одного, сідали задоволено на краєчок червоної канапи, де лягав у своїй любимій позі маестро. Вони знали, що зараз почнеться найцікавіша своєрідна лекція.

- Я найвище ставлю Веласкеза, Корреджіо, Рубенса, Ван-Дейка. Чи звернули ви у Веласкеза увагу на надзвичайну ліпку, правду колориту, м'якість тіла і характер виразу? Його майстерність володіти пензлем незрівнянна. У нього свіжість і соковитість живопису, яка обов'язково зникає при повільній, несміливій, копіткій роботі. Люблю я Веласкеза.

А Корреджіо? Він почував божественну гармонію в колориті і таку грацію рухів і експресію, таку тонкість ліній малюнка, що, здається, його твори писані рукою янгола...

Як любили хлопці ці несподівані характеристики! Карл Павлович захоплювався і говорив далі:

- Рубенс молодець, він не прагне подобатися і не намагається обманути глядача правдоподібністю, а просто пишається від того, що багатий, прибирається пишно і красиво, бо це йому до лиця; багатий, розкішний і люб'язний, а це не всім щастить. Не завжди він строгий до істини, від того,

Що вигадливий та примхливий, від того, що багатий, а багатство і мудрість, як відомо, рідко поєднуються. Чи не правда, в його картинах розкішний бенкет для очей! Та у багатія на бенкетах їж-пий, тільки розуму не пропий! Співай, танцюй, гуляй, а додому прийшовши, бенкетів не починай, а то і розум проп'єш або з торбою по світу підеш - і буде бенкет твій схожий на поминки, де звичайно шлунок усміхається, а уста плачуть. Дивіться, у Рубенса бенкетуйте, та з ним не тягайтеся і його не наслідуйте... От Ван-Дейк - побенкетував у Рубенса — і досить. Обмежив свої витрати, жив розумно, чесно, для втіхи і користі інших. Таке життя і вам, товариші, раджу брати за зразок. Молодець! Спасибі йому, добрій людині!

Тарасові найбільше до душі був Рембрандт. І про нього говорив немало Брюллов.

Вже заходила ніч, а молоді люди ніяк не могли покинути свого маестро, який був хаме у настрої.

- Ви не повірите, - ділився він своїми найглибшими думками, — як важко створити справжню, хорошу річ. Важко кораблю боротися з хвилями у відкритому морі, зате йому ввірені сотні життів людей. А після щасливого плавання зустрінуть його пострілами гармат, радісними вигуками і урочисто введуть у порт, де він спочиватиме до нового плавання. Так і художник із новою картиною.

Але коли маестро вже зібрався лягати спати, він не відпустив хлопців.

Ще Тарас мусив почитати вголос переклад нового французького романа Гюго — «Собор Паризької богоматері», ще Карл Павлович розповідав про свої подорожі по Італії, по Греції і, розвеселившися спогадами, почав перед Аполлоном і Тарасом показувати не лише людей, а навіть тварин. З надзвичайною жвавістю схоплювався він з канапи, скручувався на килимі на підлозі і удавав цуценя, яке спить на соломі. Хлопці сміялися так голосно, що камердинер Лукіян вбіг до кімнати — що трапилося?

От через цю жвавість, безпосередність і був усім милий їхній маестро, а Тарасові особливо через свою незалежність і волелюбність.

Тарас знав, шо імператор Микола давно хоче мати свій портрет пензля Брюллова. Брюллов довго зволкав цю справу. Нарешті призначив сеанс, почекав кілька хвилин і поїхав з дому, наказавши своїм домашнім:

- Якщо приїде цар, передайте йому, що я чекав його, а знаючи його акуратність, певен був, що він не приїде.

Цар приїхав через двадцять хвилин. Йому точно передали, як наказав Брюллов.

- Який нетерплячий чоловік! — процідив цар незадоволено крізь зуби і більше не приїздив і не згадував про портрет.

Але навіть Тарас і Мокрицький, звичні до витівок свого маестро, були приголомшені, коли до Академії приїхав цесаревич і зайшов до «портика». Брюллов навіть не вийшов, а послав до нього своїх учнів — Тараса Шевченка і Мокрицького.

Молоді художники водили цесаревича по майстерні, показуючи картини, трохи хвилювалися, що