Тарасові шляхи - Оксана Дмитрівна Іваненко

Довго мовчки дивився на малюнок. Нагадував він йому його дитинство і столітнього діда Івана, і його самого, жвавого, цікавого до всього, хлопця.

Перша книга! Перший «Кобзар»! Як нетерпляче чекає його виходу Тарас. Ех, шкода, нема Штернберга! Повесні обнявся з ним Тарас востаннє на набережній Неви, стояв довго, поки той зійшов на пароплав, з ним ще знайомий художник-мариніст Айвазовський - поїхали щасливі до Італії.

- Не забудь мене, Васю! У «Кобзарі» був вірш на чотири рядки:

На незабудь.

В. І. Штернбергу

Поїдеш далеко,

Побачиш багато;

Задивишся, зажуришся, —

Згадай мене, брате!

Вася махав із палуби шляпою, кричав:

- Кінчай Академію! Чекатиму тебе в Римі! Надішли «Кобзаря» одразу, як вийде! До побачення, Тарасику!

До побачення! Звичайно до побачення. Тоді гадалося - побачаться ще і в Римі, і на Україні, і в рідній Академії в Петербурзі.

Тарасові здається, ніхто не замінить Васю. То була така безтурботна, захоплена молода дружба! Хоча останнім часом коло знайомих дуже поширилося. Тарас почав більше зустрічатися з літераторами. У Петербурзі були на той час різні гуртки, літературно-музичні салони. Збиралися у старого графа Вієльгорського, у медальєра графа Федора Толстого, у Кукольників, у редактора «Художественной газети» Сгруговщикова. У декого з них були спеціально визначені дні на тижні, а то й просто збиралися вечорами. Молодше покоління любило збиратися у Панаєва, у найгостиннішого серед літераторів — Євгена Павловича.

У Гребінки Тарас познайомився з Панаєвим та іншими літераторами, що друкувалися в «Отечественньїх записках», «Современнике». Тут на вечорі вперше почув він про Бєлінського, талановитого молодого критика, про якого моторний, живий Панаєв говорив із надзвичайним запалом.

Справді, статті його привертали увагу всіх, хто більш-менш цікавився літературою.

- Ми таки перетягли його до Петербурга з Москви,— задоволене казав Панаєв.— Для російської літератури почнеться нова доба. Звичайно, визнані петербурзькі знаменитості звисока дивляться на нього, звуть студентом-недоучкою. Але ви знаєте, навіть Пушкін цікавився його думкою,. а Бєлінський був тоді ще зовсім молодим.

Тарас побачив Бєлінського на вечорі у Струговщикова. Взагалі, то був чудовий вечір у квітні 1840 року.

Зібралося багато знайомих і, звичайно, Великий Карл. Скільки карикатур намалював він у той вечір з Глінки! «Глінка на балу в Смольному інституті», «Глінка «обожаемый», «Глінка, що співає без голосу і без фрака» (Це вже, звичайно, коли лишились тільки свої!), «Глінка в захопленні від своїх творів», «Глінка замислив нову оперу» і так без кінця. І Брюллов і Глінка були в ударі — але не з самого початку...

Мета вечора - послухати приїжджих музикантів Дрейшока і Стера. Приїхали брати Кукольники, Федір Толстой, Одоєвський, Панаєв, скульптор Яненко («завжди П'яненко», як його звали), Сологуб, Микола Маркевич, з яким Тарас уже добре був знайомий. Прийшли ще художники й літератори.

Зайшов чоловік років 32-х, худорлявий, блідий, з строгим обличчям.

- Це Бєлінський, — сказав Маркевич Тарасові. Бєлінський довго сидів мовчки, осторонь; та його втягли в розмову Сологуб і Панаєв. Тарас не наважувався заговорити, але йому дуже хотілося послухати, про що вони говорять.

До Тараса долинула фраза Бєлінського:

- Якщо у мистецтва відняти право служити громадським інтересам — це значить не возвеличувати його, а знищувати. Це ж позбавить його живої сили-думки, це ж значить зробити його забавкою гультяїв.

Тарас присунувся ближче. Ця думка, висловлена переконливо і твердо, одразу захопила його.

«Я тепер не промину в журналах жодної статті Бєлінського», подумав Тарас.

Заговорили про Лєрмонтова - справа з його дуеллю тільки-но нашуміла в Петербурзі.

- Знову його, бідного, в заслання на Кавказ, — зауважив Панаєв. - Ви бачилися з ним недавно, Віссаріоне Григоровичу?

- Так, я був у нього в ордонанс-гаузі, коли він сидів там за цю дурну дуель. Тепер він на мене справив зовсім інше враження, ніж раніш.

У суворих сірих очах Бєлінського щось потепліло.

- Це буде другий Пушкін!—зауважив хтось.

- Скоріше Байрон!

- Ні, — заперечив Бєлінський. - Це не Пушкін і не Байрон! Це - Лєрмонтов. Навіть тепер, коли він ще такий молодий і тільки почав свій літературний шлях, він зробив так багато, а скоро ім'я його стане народним.

Знамениті музиканти вже готувались почати концерт. Для них спеціально були взяті на прокат два роялі (які вони сумлінно розбили на кінець вечора). Напевно, піаніст Дрейшок був віртуозом, але щось його музика не робила на Тараса належного враження. Він поглянув на Глінку — цікаво, як той сприймає цю музику? Глінка трохи нахилив убік своє кругле обличчя і раптом, підморгнувши, шепнув: «Ач, як пальцями котлети рубає». Тарас мало не засміявся. Бєлінський непомітно встав і пішов, не дочекавшись вечері. Тарас співчував йому.

Проте, коли сів за рояль Маркевич і заграв з скрипачем Стером концерт Ліпінського - Тарас відчув себе на сьомому небі. За вечерею заговорили про нову оперу Глінки «Руслан і Людмила». Глінка не витримав, підсів до рояля й почав виконувати окремі номери, імпровізувати нові. Лишилося мало людей — тільки свої.

Музика Глінки, веселі малюнки Брюллова і зустріч з Бєлінським — яка чудова ніч! Вечір тягнувся до ранку.

Тарас відчував різні нові повіви серед молоді, якийсь

чистий подих у літературі. Наче молодим хотілося ширше розкрити вікно у російському літературному домі... Коли б частіше зустрічатися з Бєлінським...

У 1840 році в друкарні Фішера в Санкт-Петербурзі вийшов перший «Кобзар» Тараса Шевченка.

Вітаю, Тарасе, від щирого серця! — обійняв його