Тарасові шляхи - Оксана Дмитрівна Іваненко
Наприкінці листа зовсім кумедний малюнок:
«Це Шевченко і Жуковський обидва перекидаються від радості. А Юлія Федорівна благословляє їх з хмар».
Так, треба, щоб Юлія Федорівна поспішала. Жуковський знає, вона прочитає записку і скаже: Charmant! Цей незрівнянний Жуковський! Як мило, дотепно! Треба йому допомогти в цій справі якогось там Шевченка».
Опустивши руки на свого любимого «друга», Жуковський довго сидів мовчки і сумно дививсь у вікно.
Потрібні були швидше гроші. Дві тисячі п'ятсот карбованців. Ціна портрета.
Ціна людини, художника, таланту.
Жуковський запечатав своєю печаткою конверт, подзвонив. Увійшов камердинер.
- Треба якнайшвидше віднести цього листа пані Бара-новій у палац. А мені—одягатися. Я їду до Вієльгорського.
Будинок графа Михайла Юрійовича, на Михайловській площі недарма називали «маленьким храмом красних мистецтв у Росії». Він справді був своєрідною живою і багатогранною Академією мистецтв, а хазяїн її — сам композитор і великий знавець музики - другом найосвіченіших, найцікавіших людей того часу.
Він був у тому колі друзів Пушкіна, в якому читав поет уперше свого «Бориса Годунова». Він розказав поетові про один випадок під час повені в Петербурзі, і Олександр Сергійович поклав це оповідання в основу сюжету свого «Мідного вершника». Михайло Юрійович стояв коло ліжка Пушкіна з його найближчими друзями в останні хвилини його життя. Своїми людьми в будинку Вієльгорського були й Жуковський, Гоголь, Брюллов, композитор Михайло Глінка і молодий гусарський поручик Мішель Лєрмонтов, натхненний вірш якого переписували в день смерті й похорону Пушкіна в тисячах примірників. За цей вірш Лєрмонтова вислали тоді ж із столиці.
Про дім Вієльгорського писали:
Всемирной ярмонкой и выставкой всесветной
Был кабинет его, открытый настежь всем.
Кто приносил туда залог мечты заветной,
Кто мысль, кто плод труда, кто приходил ни с чем,
З усіма однаково витончено чемний у поводженні, він намагався підтримати кожного. Зараз він брав гарячу участь у долі українського хлопця — кріпака Тараса Шевченка, бо для нього, як і для його друзів, доля таланту була не байдужою.
Він зустрів Жуковського по-домашньому, в халаті, високий, красивий старик з сивим волоссям до плечей.
— Карл Павлович уже чекає на вас, Василю Андрійовичу,— повідомив він, радо вітаючи гостя,—ходімо, за вечерею обміркуємо все.
З ним жила його улюблена молодша дочка Анна, або Аноліт, винятково освічена на той час і талановита дівчина/ Казали, що в неї, єдину жінку в своєму житті, був закоханий Микола Васильович Гоголь, але вона не хотіла виходити заміж і жила в батька.
Аноліт ласкаво запросила гостей до їдальні. Наскільки витонченим і цікавим було внутрішнє життя цього будинку, настільки просто і скромно тут було завжди за столом. На вечерю подали картоплю з смаженою цибулею та ростбіф, який лишився від обіду, але на це ніхто не звернув уваги, і зараз Брюллов та Жуковський за цією скромною вечерею почували себе, як завжди, в приємній, дружній, «своїй» атмосфері.
- У вас щаслива рука, Михайле Юрійовичу, — усміхаючися, казав Жуковський, — пам'ятаєте, як уперше у вас поставили «Івана Сусаніна», а тепер, дивіться, який успіх має «Життя за царя» — сам цар наказав змінити назву. Я пропоную лотерею-аукціон влаштувати у вас. Адже до вас і високі особи з охотою завітають, у вас великий прекрасний зал. Можна буде влаштувати спочатку концепт.
- Я і мій дім завжди до ваших послуг, ви це знаєте,— схилив привітно голову з хвилястими кучерями граф Вієльгорський. — Я радий буду прислужитися цій справі.
- І треба швидше, якомога швидше! - нервово заговорив Брюллов. - Портрет уже давно готовий, і нарешті ця свиня, його пан, дав згоду,— він весь час зволікав цю справу, а тепер, коли дізнався, що Василь Андрійович і ви причетні до неї,— раптом змінив політику. Треба швидше витягати людину з цього ярма.
- Бажано було б, щоб найвищі особи взяли участь у лотереї, — промовив Вієльгорській.
- Ну, цього разу мені байдуже, до яких осіб потрапить праця моїх рук — аби швидше дали гроші,—запально сказав Брюллов. Вієльгорський і Жуковський перезирнулися. Вони знали, що Брюллов, незважаючи на бажання імператора, все ж таки не починає портрета ні з нього, ні з його сімейства і взагалі тримається досить незалежно.
У середині квітня 1838 року в камерфур'єрському журналі палацу його величності, де вівся запис усіх подій і всього, що траплялося за день, було записано: «Час проводили концертом і акціоном».
І концерт і аукціон відбувалися в залі будинку графа Вієльгорського, на Михайловській площі.
На цьому аукціоні, в якому взяла участь родина царя, імператриці дістався портрет Василя Андрійовича Жуковського роботи славетного художника Карла Брюллова.
*- А ви знаєте, чорти б його взяли,— вилаявся Брюллов,— адже імператриця дала лише 400 карбованців, мені сказав її секретар. І виграла! І тепер має такий портрет за безцінь.
- Вам шкода? — засміявся Вієльгорський.
- Що поробиш! — махнув рукою Брюллов. — Я не за неї дбав. Тільки нехай не записує цих грошей до своїх християнських вчинків. А кінець кінцем важливо, що гроші зібрані і нарешті ми визволимо Шевченка.
- Оце головне, — підтвердив Жуковський, — а на те й лотерея, аукціон. Кому як пощастить.
- Усе в нашому житті, як лотерея, — промовив Брюллов, — та ще й аукціон. Але я радий, радий за нашого Тараса!
