Тарасові шляхи - Оксана Дмитрівна Іваненко

Другого дня, одержавши гроші в журналі за ілюстрації, Тарас урочисто поніс карбованця за гусака комендантові і віддав з таким чемним поклоном, що той не встиг і розсердитися. Та й чого було сердитися, коли карбованець — цілком добра ціна — був у нього в руці.

Академія, лекції, робота, товариські вечірки, зустрічі з старшими друзями - Брюлловим, Жуковським, Вієльгорським, Григоровичем, Гребінкою, нові знайомі — це були щасливі, світлі роки життя Тараса.

Тепер він сам був на Олімпі, поряд з ними, своїми друзями. Та ні! Для нього це не був Олімп. На цю гору він піднявся з самого низу, шлях був важкий, невторований, і зійшовши на гору, він не забув його. Навпаки, з гори він побачив далеко більше, ніж усі його друзі, його вчителі, бо крім того чистого знання науки, мистецтва, літератури, що мали вони і передавали йому,— озброєний цим, він ще дужче зрозумів, ще яскравіше бачив страшні контрасти життя і не міг байдуже ставитися до цього, йому мало було відтворювати це в лініях і фарбах. Його енергія, сила протесту жадала іншого виходу. І не в живопису, а в творчому слові він відчув найбільшу свою міць.

Десь там на Україні його рідні брати й сестри... Як давно він їх не бачив!..

«Микито, рідний брате!» пише ввечері, залишившись на самоті, Тарас листа в далеку Кирилівку. Як живуть вони -питає, просить писати.

«... А тепер про себе скажу от що: слава богу милосердному, живий, здоровий, учуся малювати. Коли трапиться — заробляю гроші. Оце на тім тижні заробив трохи, то й тобі посилаю 25 карбованців. А коли буде більше, то й ще пришлю. Так от, бач, живу, учуся, нікому не кланяюся...

Велике щастя бути вільним чоловіком. Робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить. Поклонись усім родичам від мене, а надто дідові, коли ще живий, здоровий. Скажи, нехай не вмирає, швидко побачимося. Поцілуй брата Йосипа, як би я його поцілував, і сестер Катерину, Ярину і Марусю, та скажи, будь ласка, як і де вона живе, чи одягнена, чи обута. Купи їй що-небудь к святкам з оцих грошей, що я тобі посилаю — поки що, а то я буду присилати їй окремо, коли трапляться у мене гроші».

... Маленьке сліпе дівча—сестричка Марійка, наче простягає до нього замурзані худенькі рученята. Він завжди жалів її, коли щастило заробити якогось п'ятака, купував цукерку чи бубличка... Метка Яринка, вірний друг дитинства, кучерява, ясна, наче сонечко, Оксаночка. Які вони зараз? Що з ними?.. Що може бути з ними, кріпацькими дівчатами? Хіба змінилося що в Кирилівці?.. Бур'яни, як хащі, коло першої його школи... Скільки разів ховався він там від п'яного дяка. Останнім часом щоночі бачить їх уві сні — братів, сестер, рідну Кирилівку.

Тарас тяжко зітхає.

«... Та, будь ласка, пиши мені по-нашому... Та нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами...»

...Ні, ні на одну хвилинку не забуває він, уже вільний, що вони ще нещасні кріпаки. Ні на одну хвилинку не забуває він далеку Україну. Безмежні широкі степи. Прекрасна Україна в усій своїй задумливій красі. Білі хатки понад ставами, понад річками. Але скільки горя, скільки сліз у цих хатах!

Красуні-дівчата розцвітають, як польові квіти, а що чекає їх, крім недолі, наруги, безпросвітної праці, приниження. Так було з матір'ю, з милою сестрою Катрусею, її подругами.

Перед очима високі могили, свідки далекої старовини, повстань гайдамаків, селян за волю. Тільки сліпі кобзарі співають про них засмученим знедоленим людям.

Тараса охоплює якесь невідоме хвилювання.

Замислений, відчужений від усього, сидить він у своїй кімнаті «під небесами» з напівкруглим вікном, з мольбертом і стареньким стільцем-калікою. На столі розкиданий його інструмент художника — пензлі, фарби, ескізи, етюди і багато паперу, списаного дрібним, нерозбірливим почерком.

Він знає, що треба малювати, треба наполегливо працювати над новою академічною програмою, але він не може стримати себе, він кидає початий малюнок і схоплює шматок паперу, а коли нема під рукою чистого, він пише на клаптичках, де трапиться, навіть на шпалерах, те, що вилилося несподівано в його голові.

Високії ті могили

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять.

Йому хочеться написати про все, що він згадує, про що думає, переживає:

За цим ділом застає його знову Сошенко.

- От послухай, Соха, — захоплено зустрічає його Тарас, — от послухай, що я написав:

Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії

Веселі, дівочі?

- Та одчепись ти з своїми нікчемними віршами, — зневажливо каже Сошенко. — Чом ти справжнього діла не робиш? Як у тебе програма посувається? Тарас чухає ніяково потилицю.

- Соха, я задумав написати велику поему — про дівчину, яку обдурив москаль-панич, як її з дому вигнали, як вона з дитиною поневірялася...

- А хто малюватиме за тебе? — перебиває його Сошенко.— Кинь, Тарасе, ці дурниці!

Тарас мовчав. Ні, він не міг кинути. Все частіше й частіше брався він за перо. Це було його найсильніше покликання, дужче над усе.

Воля, яку він нарешті мав, дарувала йому і велике натхнення і силу слова.

Те, що лише прокидалося в ньому, коли він у Літньому саду, білими петербурзькими ночами пробував писати свої перші вірші, тепер прорвалося, як весняний стрімкий потік.

Він ними, своїми рядками, виклик кидав.

Затоплю недолю