Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська

так страшенно спину гнув, але до відпочинку не доходило. Просити Мартин уже давно не ходив. Зрештою, він виріс і багато чого навчився. Тепер він міг і глини з потоку доправити, і загорожу полатати, і навіть тин переплести. Ось лише вози лагодити ще не вмів. До хатньої роботи Мартин теж призвичаївся й нічого не цурався. Правда, призьбу сажею відсвіжувати – то вже Стефка робила. Для такої роботи в Мартина не вистачало терпцю. У Стефки в такенних справах було якесь дивне бачення, яке не потребувало навіть її очей: вона пригорщами відмірювала попіл, розтирала його руками, обстежувала, чи не потрапив туди часом якийсь вуглик, відтак наливала в попіл води, розколочувала пальцями й брала до рук щітку. Жодного тобі кривого пасочка! Жодної зайвої смужки! Ось лише в багатих призьб не було, а бідні самі собі раду давали. Та хто восени призьби малює! Городи теж уже всі спорядковано. Ото тільки залишалася якась хатня робота: пір’я дерти, кукурудзу й біб лущити, усе робити, що хто попросить.

Андрусь свиснув іще раз. Мартин зворохобився, скочив на рівні й пошкварив на вулицю, залишивши на столі розтрушену лозу й недоплетений кошик. Андрусь стояв біля перелазу, що його Дмитро вже кілька разів забивав дошками, щоб Варвара до Стефки в гості не ходила.

– То чого приходила того тижні пані Ковальська?

– Запитати, чого я до школи не ходжу.

– І шо ти їй сказав?

– Ніц.

– Що, такой ніц не сказав?

– А що я їй мав сказати?

– А Стефка?

– Такой ніц. Вона ще ніколи так довго не говорила з вчительков. А ти як? – Мартин відразу помітив синє Андрусеве обличчя.

– Я цього тижня такой до школи не піду.

Мартин знав, чому Андрусь не піде до школи. Дмитро далі заглядав у чарку й знову віддухопелив Варвару. Андруся теж бебехами нагодував. Хоч сам, як почаркує, то як із клоччя батіг, а день ґазди[97] йой як робить. Андрусь за себе не гризеться, йому Варвари шкода. Дмитро об неї вже не один віник зламав. Добре, що хоч до Оленки серце має. Її й разу пальцем не рушив. Та Оленка все одно страх має й ввечері до Стефки біжить. «Не май йому за зле, Оленочко. П’яному що віз, що кобила, – каже Стефка й стелить ліжко на трьох. – Біду краще обійти».

– Деколи ліпше не мати дєді, ніж мати вар’ята, – зітхнув Андрусь.

– Не кажи таке. Думаєш, ліпше мати такого, що тебе знати не хоче? – знизав плечима Мартин.

– З них оден хосен.[98]

Мартин підвів очі й глянув через живопліт на другу сусідську хату, що виднілася за старою дичкою. Там жила Розя зі своїми дівчатами. Хлопчик рідко заглядав туди: у кого в кишенях вітер свище, того чуже сонце не гріє. Він глибоко зітхнув і похитав головою.

– Там кождий день хліб із маслом їдят. Уявляєш?

– Не уявляю.

– Розя, видко, щодень хліб пече, – облизався Мартин.

– Варвара рідко пече хліб. Зате Дмитро щодня день ґазди робить. От якби моїм татом був пан Зелінський, – глянув на вершечки дерев Андрусь, – я би на него ніколи не злостивси, навіть якби той пив щодня. Я би купив собі за пару років бричку і їздив би по селі. Тогди би я був паном, і Варвару би ніхто пальцем не рушив! Я би лише до Павла по дівчат не йшов. Вони в него фист[99] файні, аби працувати послугачами.

– А якби він тобі кості рахував? – пошкрябав голову Мартин.

– Зато я знав би, шо мій дєдьо – пан.

– А я би не х’тів. Він так гарчит на Вірцю, що аж мороз по шкірі йде, – мовив Мартин.

– То шо, богачі ніц не ліпші від шарпаків? – зітхнув Андрусь.

– Стефка каже, якби всі були однакові, то богачі не знали би, з чого тішитиси, а бідні не знали би, з чого плакати.

Пахнуло м’ятою й матіолою. На подвір’я вибігла Марія, Розина старша дочка, погойдуючи чорними косами. Поквапливими кроками вона бігла попри сортову грушу до криниці, скрипотячи металевим відерцем. Опустила в криницю відро, розкрутила корбу, зачерпнула води, витягла відро, поставила на дерев’яний ослінчик і перелила у своє. Мартин чув, як плюскотіла вода, як скрипіла металева ручка у відрі і як зачинилися за Марією двері. Йому здалося, що він чує аж до свого подвір’я, як Розя виймає з печі хліб, як кладе його на стіл, де вже лежить ніж і стоїть горнятко масла. Як висипає з казанка у велику миску гарячу картоплю, посипає її кропом і поливає сметаною. У печі рум’яніє пиріг. Хлопець відчував, як смачно пахнуть і хліб, і картопля, і масло, і пиріг. У нього забурчало в животі. Хіба вперше?

– Я не хочу лагодити вози. Я хочу