Голос перепілки - Марія Романівна Ткачівська
Повернення може бути вічним бажанням утечі назад. І не обов’язково на певну територію.
Борис повернувся з Німеччини. Відразу в перший день це вже висіло на кожному плоті. Хіба від циганської пошти врятуєшся? Хоч би хтось у язик укусився! Уже й Мартин про те чув. Не лише чув, але й видів: Борис несподівано оселився в сусідній хаті. Він був трохи підтоптаний, як казали в селі, а тут раптом оженився із сусідкою Розею.
Тепер Борисову господарку було видко з Мартинового подвір’я. Те, що Розя була з багачів, знали всі. Досі Мартина ніколи не цікавили її обійстя й статки. Хіба дулі, що росли коло криниці. Та Мартин ніколи туди не ходив і з Розиними дівчатами не мав нічого спільного. Правда, щойно там оселився Борис, Мартин почав частіше позирати через їхній тин. Сяде, було, під кущем і дивиться, як Борис за столом сидить і ложкою працює. Тоді в Мартина ще дужче забурчить у животі. Але він про це не каже Стефці. Вона й без того частіше в землю дивиться.
Що година, то новий клопіт – зітхала Стефка. Уперше в житті не жалкувала, що сліпа. Борис не був для неї манною небесною, що мала його видіти. І без нього собі з хліба на воду перебивалася, ну й хай!
Стефка ніколи не сходилася з Розею. Бідний багатому не рівня. Єдиною, з ким досі найбільше спілкувалася, була Варвара. Та жила по інший бік від Розі й приходила до них лише тоді, коли Дмитро не знав, бо інакше в хаті була «война». Саме це слово вживала Варвара, коли розповідала про свого чоловіка. Той далі любив заглядати до шинку. Мартин думав, що поміж них уже за останні роки все якось поладналося. Але синці, що проступали на Варвариних руках, виказували, що це не так. Колись Мартин уже бачив, як Дмитро «частував» Варвару, коли та дала хлопцеві скибку хліба. Це було ще до притулку. Варвара роками подругувала зі Стефкою, завжди хилилася до неї й до Мартина. Їхні діти також товаришили. Андрусь був старший за Мартина на два місяці, надто плохенький і мовчазливий. «Добре, шо плохенький, – казала Варвара. – Бо вже одного навіженого маю». Мала на увазі Дмитра. Оленка народилася за три роки після Андруся. «То моя єдина втіха, – усміхалася Варвара. – Як сонце в хаті. Хоч за образами тримай».
Бориса наче наврочив хто. Відразу після повернення з Німеччини самохіть записався в колгосп. Ще вище задер кирпу. Міг і скляного бога лизнути. Ходив лиш перехильцем і гордо носив перед собою свою вже трохи відпаслу черевину. Тепер іще й пристав до тих найперших кривоприсяжних провідців, які ходили від хати до хати й підбирали до кожного віжки, а згодом втовкмачували всім, що ті мусять писати подання на вступ до колективної господарки. Перед деким розперізувався, кому гайки підкручував, та всім вбивав у голову привілеї колгоспника. Не одного годував дрижаками. Казав, що вибору нема й не буде, як і не буде більше осібної власності. Багатьом це все було не до душі, як і сам Борис. Не хотіли покладатися на його крутійські слова: були впевнені, що рятунок у них є. Вони випробовували все, аж до вбивства бригадира Демка: той був добропристойним і гідним, але бідним чоловіком, що й мухи не обидив. Люди гадали: якщо звести кількох активістів, то й колгосп розпадеться. Та не такою була влада і її закони.
Люд далі жив без ситої ложки. Стефка теж. Мартин уже підбув трохи літами, але голод ріс разом із ним. Та хіба лиш у них таке було? Багато хто ковтав сльози й не пускав із вуст і пушки пари.
Мартин ніколи не казав, що в них і досі їжі – ні рісочки. Та дітям язики не позав’язуєш! Вони бачать усе. Найбільшими дворушниками для Мартина далі були Созон Стахів і Ярко Лабенський. Їм образити когось, як Сіркові муху з’їсти.
– Дивиси, твій дєдьо такий богачиско, а в тебе в черві жаби квакают. Чого не підеш до него й не попросиш шось? – як батогом сік Ярко.
Колись це вже було! Він, безхлібний канюка, уже ходив до Бориса, і той виставив його за двері. Досить! Він не останній торбар і не піде до Бориса.
– Чого вчипилиси? Сказав, шо не піду! – утікав від розмови Мартин.
Коли дід Трохим передав Мартинові Борисів кашкет із синьою смужкою, то, може, Борис зм’як до Мартина? Але йти просити до нього – нє! Йому ще досі вчувалася та одна-однісінька розмова з Борисом. Він іще допіру не забув, як той сичав, аби Стефка сама годувала своїх вилупків. Перед його очима спливав той день, коли він, Мартин, утікав із Борисового ґанку, зачепивши дзиґлик. Він досі чув, як той із грюкотом котився по східцях. Пам’ятав, як поквапом щезав за опліток, боячись, що Борис метнеться за ним, відлушпатить його, оперіщить своїм паском, та так безсердечно, як це робить Дмитро з Андрусем, або ж врепіжить його патичиною. Мартин ще пам’ятав той пострах, що прилащився до його пам’яті. Він усе пам’ятав, але його маленька голова ніяк не могла збагнути, чому можна не дати своєму синові кусника хліба,
