Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько
— Ти що, вже вдома? Чому я не чула, коли ти прийшла? — здивувалась Таня, коли зайшла в кімнату Рути. Побачила подругу, яка лежала у ліжку. Світло настільної лампи, яка світилась на тумбочці, падало на старий, із загнутими кутиками, зошит.
— Чуєш, — хрипким голосом почала Рута. — Пам’ятаєш, якось раз я тобі подарувала клавіші? Вони в тебе ще є?
— Що? Для чого вони тобі?
— Принеси їх, — не відводячи погляд від зошита, промовила Рута. — Будь ласка.
О, прекрасна людина Таня — вона знову все зрозуміла без зайвих запитань. Мовчки пішла в свою спальню, дістала з кутка гардеробної запаковані клавіші і віднесла подрузі. Та кілька хвилин їх настроювала, а потім поставила пальці над клавішами.
— Ти будеш грати?
— Буду, — впевнено відповіла Рута. По правді, жінка вже давно чула в голові мелодію… Навіть мелодії… До кожного окремого вірша… Кожна окрема музична композиція.
Таня мовчки спостерігала за Рутою. Вона не вірила своїм очам — Рута знову сіла за клавіші… Але раптом у неї не вийде? Невже знову депресія? Вона ж обіцяла не думати про свої пісні.
Та коли під Рутиними пальцями зазвучали ноти, які виливались у прекрасну мелодію, всі сумніви розвіялися, наче дим. Таня із захватом слухала те прекрасне, яке творила Рута, не відводячи погляду від Бенедиктового зошита.
Жінка знову стала собою. Знову її очі загорілися, а серце затремтіло. Її пальці тиснули на клавіші, наче вона грала цю композицію не вперше. Рута була у своїй стихії. Вона дивилась на слова… Спочатку. А потім… почала їх співати.
І це було прекрасно. А коли прекрасно — сказати нічого.
Ця пісня не була схожою на її попередні роботи. В ній було більше душі, більше мистецтва, більше життя. Таня слухала той янгольський спів і мало не плакала. Вона була безмежно рада, що до подруги повернувся дар. Тільки тепер він був іще дивовижніший.
Пісня закінчилась. Була така тишина, як у класі після Бенедиктового прочитання вірша.
— Я повернулась, — промовила Рута. — Ось це… — показала вона Тані зошит. — Це мої пісні, Таню. Це вони… На них я чекала так довго…
— Це було неймовірно, Руто, — відчуваючи мурашки на тілі, призналася Таня. — Чиї вони?
— Це мов якась доля, — пронизливо сказала Рута. — Ніби все так і мало статись… Це вірші мого учня…
— Вони прекрасні.
— Вони надихають мене, — додала Рута. — Мені потрібно з ним поговорити. Про це… Про те, що я хочу співати його слова… Про те, що я мушу їх співати…
— Коли він почує це — цю пісню, цю мелодію, — він все зрозуміє, — сказала Таня.
Рута поглянула на зошит з віршами. Це був подарунок долі. Це була доля.
Своє життя Бенедикт міг описати як один довгий день. Його дитинство — це ранок; шкільні роки — довгий обід; а про сьогоднішній день він говоритиме, що він — початок прекрасного вечора.
Хлопець прокинувся близько дев’ятої ранку. І як кожного ранку, коли він прокидався разом з Анною, він був щасливий.
— Куди ти? — спитала Анна, почувши, що Бенедикт піднімається з ліжка.
— В душ, ти спи… — Хлопець поцілував її в щоку і пішов.
Ідучи до ванної кімнати, він уже розумів, що відбувається щось не те. Щось, що він бажав відтягнути. І через таке бажання він знову проігнорував розуміння, що з ним щось не те. Він проігнорував факт, що це вже далі не відтягнеш. Що воно починається. Хоче він цього чи ні.
Він мився в душі і плакав.
— Не зараз… Боже, благаю тебе… Тільки не зараз… Дай іще трішки часу… — говорив він. — Ще трішечки. Ще не час…
Там, під потоками гарячої води, він зненацька сів і почав терти ліву ногу вище коліна.
— Не зараз… Тільки не зараз… Ще не час… — говорив хлопець.
Він не міг повірити, що це відбувається саме зараз, на піку його щасливих днів… Це так невчасно, так підло. Хлопець злився. Він зрозумів, що всі приготування до цього дня виявилися марними, — він не готовий, і все зовсім не так, як він очікував. Усе набагато страшніше. Він не хоче цього.
Хлопець плакав і розумів, що не в змозі через свою ногу піднятися. Більша її частина не слухалась. Вона оніміла… Її не було. Його сльози губилися серед потоків води.
Бенедикт проплакав, можливо, двадцять хвилин, а потім помітив своє відображення в плитці на підлозі. Він був жалюгідним. Але хлопець не хотів таким бути.
Він сперся на краї ванни і спробував піднятись. Було тяжко… Незвично… Чужо… Його нога була не його ногою… Та все ж він ступив спочатку правою, а потім поставив і ліву на холодну підлогу.
— Зараз все пройде. Ще не час, — брехав він сам собі.
Він спробував ступити крок.
І впав.
Він вдарився головою об край ванни.
Сьомий