Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько
Неможливо сказати, що Бенедикт Крех усвідомлював те, що з ним буде відбуватись наступні місяці. Бо це було не так — він навіть і не підозрював. Якби він справді це розумів, він би не був такий спокійний того дня, коли прокинувся в ліжку якоїсь сірої лікарняної палати. Останнє, що він пам’ятав, це було — як він просив Бога відкласти те, що Він для нього приготував, і як впав посеред ванної кімнати в пансіонаті.
Хоча його така спокійна поведінка доводила те, що він не лише добра людина, хороший поет, люблячий хлопець… Така поведінка також доводила, що він сильна людина. Що він гідно все сприйме.
Він давно знав про свою хворобу. Знав, що це станеться, і, хоч це сталося занадто швидко, хлопець старався не боятися. Він старався не думати, що на нього чекає, — і був впевнений, що це найкраще рішення в такій ситуації.
Його гнітила думка про те, що його час спливає, та перше, що він зробив, розплющивши очі в тій палаті, — пообіцяв сам собі, що тепер хапатиметься за моменти ще відчайдушніше, ніж хапався до цього.
У вікно стукались дощові крапельки серпневого дощу. А чорноволоса лікарка Наталя Чернушич, зі сталевим і серйозним обличчям, повідомляла хлопцеві страшну новину. Їй було далеко не начхати на цього хлопчину, їй було його страшенно жаль, але ніхто б ніколи, поглянувши тоді на її суворе обличчя, про це не здогадався б.
За тридцятирічний досвід роботи в лікарні жінка вперше сповіщала про такий діагноз. І навіть те, що пацієнт і так прекрасно про нього знав, не зменшувало складності того, що вона мала сказати.
— Зараз хвороба на такому етапі, що вам буде складно ходити, — говорила лікарка. — Згодом ви взагалі втратите цю змогу. Ще за деякий час у вас почнуть німіти руки… Потім ви зрозумієте, що все ваше тіло тепер не ваше. Воно втратить будь-яку функціональність. Після того хвороба перекинеться на вашу здатність говорити… Потім на дихальну функцію…
Лікарка дивилась на обличчя хлопця і розуміла, що той абсолютно не сприймає її слів. Він дивився кудись у стелю абсолютно кам’яним поглядом. Вона всім серцем хотіла, щоб цей юнак не переживав того, що на нього чекає. А чекало на нього багато жахіть.
— Скільки? — промовив Бенедикт. — Мій лікар казав, що в мене є рік. Це правда? Скільки мені залишилось, поки я не перетворюсь на рослину?
Наталя кілька секунд не відповідала.
— П’ять… Максимум вісім місяців…
— Дякую. Це все, що мені потрібно знати.
— Нам також потрібно знати контакти ваших близьких, — промовила лікарка, дивлячись у карту хворого. — У вас є батьки?
— Для чого це?
— Бенедикте, я буду з вами відверта. Ваша хвороба прогресує дуже швидко. Ви будете наглядатись у нашій лікарні… Я б хотіла вам збрехати, та не буду… Тепер ви буватимете тут частіше, якщо хочете поборотися з хворобою…
— Хочу. Добре.
А потім Бенедикт сказав дані Анни Кравчишин, своєї коханої дівчини, єдиної людини, якій він справді довіряв.
— Коли я зможу покинути лікарню? Коли я зможу повернутись до нормального життя?
— Коли забажаєте… Поки хвороба вам дозволяє самому про себе піклуватися, але потім вам обов’язково буде потрібний нагляд… А поки що ви можете покинути лікарню будь-коли, — відповіла Наталя. — Медсестри пояснять, що ви маєте робити… Які ліки приймати… І куди в разі чого телефонувати і звертатися. Будьте мужнім, Бенедикте.
Наталя Чернушич кинула на хлопця проникливий погляд і вийшла в коридор, де на неї чекали троє друзів її пацієнта. Досвід Наталі вже не раз доводив, що часом повідомляти близьких про хворобу куди важче, ніж самого хворого.
Анна, Ліза і Пилип не розуміли, що з Бенедиктом не так. Чому всі медсестри, які заходять у його палату, мають стривожений вигляд? Їхній друг просто послизнувся на слизькій підлозі ванної кімнати і впав, ударившись головою. Невже він так сильно вдарився? Невже все так серйозно? Чому всі такі пригнічені?
Коли з Бенедиктової палати вийшла лікарка, всі рвучко піднялись з крісел і кинулись до неї з запитаннями.
— Йому буде потрібна ваша підтримка, — почала Наталя.
— Про що ви? Що з ним? — не розуміла серйозності лікарки Анна.
Ех… Як же багато Наталя Чернушич бачила у своєму житті сліз, переляканих облич і жаху в очах… І той випадок не став винятком. Коли вона розказала Бенедиктовим близьким, що в нього рідкісна, та що там, найстрашніша форма хвороби бічного аміотрофічного склерозу[16], вона бачила відвертий страх. Вона розказала, що поступово рухливість Бенедиктового тіла зменшуватиметься, а потім взагалі зникне — він стане абсолютно паралізованою людиною. В’язнем у власному тілі.
Жінка була досвідченим лікарем і з легкістю по реакції близьких могла зрозуміти, ким вони є для пацієнта.
Дівчинка Анна була Бенедиктовою коханою — бо вона страшенно зблідла, її очі наповнилися слізьми… Вона заперечувала, кричала, а врешті не витримала і побігла геть. Це був крах, відчуття, коли ламається душа, — Наталя часто таке бачила.
Інші теж не могли повірити. Вони, скоріш за все, були хорошими друзями пацієнта. Хлопець Максим не витримав і сів — йому підкосилися ноги. Пилип схопився за голову, а Ліза
