Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько
Вона підійшла до тата й обійняла.
— Дякую тобі.
Весь той ранок вони проговорили про Бенедикта. Дівчина розказувала про їхні пригоди, про їхні зустрічі, про посиденьки в бібліотеках. Про вчорашній випадок з мерцем вона, щоб не насторожувати тата, промовчала. Її вже покинув той вчорашній містичний настрій.
Та на відміну від неї Бенедикта такий настрій не покинув. Він сидів на лавочці біля прохолодних фонтанів і дивився на їхні енергійні танці. Шуміла їхня вода, та він її не чув. У вухах у нього були два навушники, з яких звучала колискова, яку своїм хрипким голосом наспівував «НікелбекNickelback — канадський рок-гурт, що грає в стилях пост-ґранж, альтернатива та хеві-метал.]».
Вчорашній випадок з Яроном показав хлопцю, наскільки швидко може все закінчитись. Він не хотів гаяти часу, а ще більше не хотів бути причетним до того, щоб хтось його гаяв.
Годину тому він стояв на автобусній зупинці і чекав на маршрутку, яка відвезе його в інший куточок міста. Там він мав знайти потрібне відділення почти і відіслати чотири конверти, які дав Любомир, на адресу його сина. Та він не зміг, а коли потрібна маршрутка приїхала, просто заціпеніло стояв і дивився, як вона від’їжджає.
Тепер він сидів на лавочці біля фонтанів, слухав хорошу рок-музику і тримав у руці блокнот і ручку, а чотири конверти лежали збоку. Він не писав вірш. Він писав лист… п’ятий лист, який він мав намір відправити на адресу Любомирового сина. І він адресувався саме йому, синові.
В ньому він, вісімнадцятирічний хлопчак, пробував пояснити дорослому чоловікові, наскільки безглузда ситуація у них з батьком. Так, хлопець знав, що це не його справа і він не має ніякого права втручатися, але, на його думку, чоловіки просто гаяли час, і він не міг хоча б не спробувати відкрити їм очі. В Бенедиктовій голові весь час крутилися слова пані Ярини: «У нашому з ним віці ми вже не маємо права витрачати свій час на образи». Бенедикт був з ними абсолютно згідний. Ба більше, він думав, що в ніякому віці люди не мають права витрачати час на образи. Це безглузда трата життя.
Він писав листа абсолютно простими словами. Пробував переконати сина забути всі незгоди. Пробував, щоб усі його слова здавалися простими, такими, після яких чоловік справді зрозуміє абсурдність ситуації. Він писав, що його батько — абсолютно хороша людина, яка заслуговує на ще один шанс… Яка заслуговує на те, щоб спілкуватися з внуками…
У цьому листі Бенедикт також пробував виправдати Любомира, навіть не знаючи сенсу їхніх з сином негараздів. Він писав, що чоловік хоч і прикидається ображеним, та коли побачить щирий крок до спілкування, теж ступить назустріч.
Закінчував Бенедикт листа адресою пансіонату. А коли поставив крапку, якось випадково задумався над своїми стосунками з батьками. Він же так само, як і Любомир, пішов і не сказав куди. Хіба вони заслуговують на це? Звісно, ні. Але Бенедикт був упевнений, що вони зрозуміли його вчинок. Вони розуміли, що хлопець захотів свободи, якої разом з ними, через їхню ж турботу, він би не мав.
Потім Бенедикт піднявся, взяв у руки вже п’ять конвертів і пішов у найближче відділення почти. Він відчував якусь двоякість — ніби робив усе абсолютно зухвало і неправильно, а в той самий час розумів, що його вчинок хоч і ризикований, та шляхетний.
Коли Бенедикт втік з дому, він поклявся не думати про наслідки своїх вчинків. І це, хай йому грець, вдавалося прекрасно. Він відправив листи Любомировому сину, й аж тоді з його душі зник тягар, містичний і сумний настрій. І він навіть на секунду не задумався про наслідки свого вчинку.
Яна Крех довго сумнівалась, чи варто їй це робити. Та все-таки, стиснувши сміливість у кулаку, вона зайшла у храм. Він був порожній, лише збоку на лавочці сидів безпритульний, який, здається, вже просто дрімав.
Вона несміливо підійшла і поставила свічку за свого сина.
Бог… Тільки Бог міг попіклуватись про нього. Тепер вона це розуміла. Вона дивилась у розп’яття і мало не плакала. Жінка почувалася негідною щось просити у Бога, бо ніколи в своєму житті не приділяла йому уваги, як належить справжньому християнину.
Вона зі сльозами на очах перехрестилась і проговорила найщирішу у своєму житті молитву. Вона всім серцем молила у Господа турботи до свого сина.
— Знаю, я не найкраща християнка, — зізнавалась вона. — Але допоможи моєму сину. Він ні в чому не винен. Він просто бажає жити… І поки може — робить це. Зараз я не можу про нього піклуватись… та це можеш Ти… Господи, благаю Тебе, попіклуйся про нього… — вже плакала вона. — Він добра людина… Він надзвичайно світла людина… Господи, я ж ніколи Тобі не дякувала за нього… він найкраще, що є в моєму житті… Дякую.
Вона затулила рот рукою, щоб ридання не розносилось по цілій церкві. Вона була абсолютно щира. Потім вона проговорила молитву знову. І, хоч як дивно, відчула себе набагато краще. Усміхнулась. Їй стало спокійно на душі. Їй було потрібно таке полегшення.
— З ним усе буде добре, — мовила вона.
Вона не знала, скільки часу там пробула, та коли йшла до виходу, розуміла, що їй не хочеться покидати цього храму. Тут усі її переживання ніби зникали. Бо тут вона вірила. Бо тут з нею був Господь. Вона вірила, що Він допоможе її сину. Що Він завжди йому допомагав, навіть якщо вона нехтувала походами до церкви.
Коли вона
