Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько

class="book">Сірі хмари в той день плакали теплим дощем. А Бенедикт, попри всі негаразди, попри випробовування, яке йому поклав на плечі Господь, сміявся. Від зупинки до пансіонату він йшов повільно через ускладнення в ходьбі, і через це вже звична дорога зайняла більше часу, ніж зазвичай. Хлопець зрозумів, що так тепер буде завжди. Та він не припиняв усміхатись. Він, врешті-решт, іще живий… ще відчуває кожну краплину теплого дощу, який падає з неба.

Як це прекрасно — йти під дощем… Як від такого не усміхнутись?

На рецепції нікого не було. Було таке враження, що пансіонат порожній, що тут тільки змоклий Бенедикт. Та він знову не плакав, бо надіявся, що там нагорі, у кімнаті, сидить Анна і чекає його. Тож він мав зберігати свій позитив, щоб показати їй, що не боїться. Мав переконати її. Бо вона — це не всі, хто сьогодні з ним був. Якщо вони повірили в його сміливість, то вона одразу все зрозуміє.

Він з усмішкою піднявся по скрипучих сходах на свій поверх. Дивно, але хлопець ніколи не звертав уваги на те, як багато сходинок він переступає кожного дня і які вони всі, до біса, скрипучі.

Та коли він прочинив двері і побачив, що його кімната порожня, — хлопець здався. Він заплакав. Йому на маленьку страшну секунду здалося, що Анна його покинула, залишила самого і вже не повернеться. Її тут не було. Він безнадійно зсунувся по дверях і заридав. Бив кулаком об підлогу. Він тут сам — йому нема чого приховувати; ніхто не побачить, що він, насправді, такий слабкий і переляканий.

Він плакав.

Та раптом замовк, бо почув стукіт у двері. Миттю витер сльози, взяв милицю і підвівся. Відчиняючи двері, він надіявся, що за ними стоїть Анна. Та це була пані Ярина. Вигляд вона мала стурбований.

— Можна?

— Так, проходьте, — відповів хлопець, помічаючи в руках старої якісь конверти.

Бенедикт сів на ліжку, а жінка стала біля нього.

— Мені дуже жаль, — промовила вона.

— Жаль? Ви про що?

— Про твою хворобу, — прямо відповіла жінка. — Мені справді жаль.

Бенедикт був шокований.

— Але звідки ви знаєте?

— Анна… Вона була тут… Заходила по якісь речі чи що… Вся в сльозах. От і розказала цю страшну новину.

Бенедикт нічого не відповідав.

— Ти не думай, що я черства, — продовжила жінка. — Нема черствих людей. Я навіть не можу уявити, як тобі зараз, але знай, що мені дуже шкода. Життя черстве, не я. Одним словом, це тобі. — Ярина простягнула хлопцеві три конверти.

— Що це?

— Це твої гроші, за кімнату… Не думай, я тебе не виганяю, можеш тут жити скільки заманеться. Просто я розумію, що зараз тобі гроші набагато потрібніші.

На хлопцеві очі знову підступали сльози.

— Боже… Дякую вам, — прийняв хлопець дарунок. Йому справді були потрібні гроші. Ліки, обстеження і всяке інше, що його чекало, коштували далеко не мало. — Але тут три конверти.

— У двох інших конвертах записка від Любомира і платня за виконане завдання, — відповіла Ярина.

— Що? Але чому він сам мені їх не віддав?

— Прочитай записку.

Бенедикт взяв конверт і витягнув звідти маленьку записку, написану почерком професора.

«Дякую тобі, Бенедикте, за відкриті очі і за те, що не побоявся спробувати їх відкрити двом дорослим чоловікам. Всього тобі найкращого».

— Я не розумію… Він помирився з сином?

— Помирився, — кивнула Ярина. — Син зранку, після того як по тебе приїхала «швидка», приїхав сюди і попросив у тата пробачення, а потім забрав додому.

Прозріння… насправді, дивне таке відчуття… воно може прийти в будь-який момент життя людини. От на Бенедикта воно опустилось саме в той момент. Він зрозумів (згадав) як це — допомагати людям. Як робити їм приємне. Як це — існувати недаремно на цій землі. Вся душевна слабкість відступила, він знову відчув себе сильним. Він зрозумів, що варто боротися лише заради таких моментів, як оцей, — коли розумієш, що допоміг.

Але йому насправді бракувало слів, щоб сказати щось Ярині. Він був здивований, що вона, Залізна Леді пансіонату, зараз така добра до нього.

— Ви надзвичайно добра людина, — нарешті дібрав слова Бенедикт. — Я ніколи не вважав вас черствою. По ваших очах одразу помітно, що ви добра.

Жінка дивилась на Бенедикта дивовижним поглядом, зі сльозинками на очах. Невже їй ніхто такого не говорив?

— Не здавайся, Бенедикте, — промовила вона. — Бо я, навіть не будучи хворою, вже давно здалась. У моєму житті вже давно все стало сіре, як хмари сьогоднішнього неба. Не здавайся — будь таким, який ти є. Не втрачай того до кінця.

— Добре, — усміхнувся Бенедикт.

— І не відпускай її… Борись… Переконай, що твоя хвороба не страшна для вашої любові. Покажи їй, що нічого не змінилося.

— Але, думаєте, я маю право її про таке просити?

— Ти маєш право на все, — відповіла жінка.

Запала мовчанка. Хлопець усвідомлював, що жінка має рацію. Що він не буде, як ті головні герої книжок про хвороби, відштовхувати свою любов. Ба більше, він поламає всі стереотипи і