Бог Дрібниць - Арундаті Рой

— Як же йому битися, коли він помер? — розсудливо поцікавився Еста.

— А ваш тато де? — спитала Софі-моль.

— Він… — почала була Рахель, але затнулася і зиркнула на Есту.

— …не тут, — докінчив той.

— Сказати тобі мій список? — запитала в Софі-моль Рахель.

— Якщо хочеш, — стенула та плечима.

Рахелин «список» був спробою впорядкувати хаос. Вона постійно його переглядала, розриваючись між любов’ю та обов’язком. Її справжніх почуттів він, звісно, не відображав.

— Спочатку — Амму і Чако, — сказала Рахель, — потім — Маммачі…

— Наша бабуся, — розтлумачив Еста.

— Ти любиш її більше за брата? — здивувалася Софі-моль.

— Ми двоє не рахуємося, — мовила Рахель. — Та й він ще може змінитися. Так каже Амму.

— Як це? Змінитися? — перепитала Софі-моль.

— Набереться чоловічого шовінізму і стане справжньою свинею, — пояснила Рахель.

— Навряд, — озвався Еста.

— Так чи так, після Маммачі йде Велюта, а далі…

— Хто такий Велюта? — зацікавилася Софі-моль.

— Один чоловік, якого ми любимо, — сказала Рахель. — А після Велюти — ти.

— Я? А мене вам за що любити?

— Ти наша двоюрідна сестра. Отже, так має бути, — добропорядно мовила Рахель.

— Але ж ви мене навіть не знаєте, — сказала Софі-моль. — Та й я тебе не люблю.

— Полюбиш, коли ми ближче познайомимося, — впевнено заявила Рахель.

— Сумніваюся, — втрутився Еста.

— А чому? — спитала Софі-моль.

— Тому, — відповів Еста. — Але вона і так скоріше за все буде карлицею.

Наче любити карлицю — річ абсолютно неможлива.

— Не буду, — сказала Рахель.

— Будеш, — сказав Еста.

— Не буду.

— Будеш.

— Не буду.

— Будеш. Ми — близнюки, — пояснив Еста Софі-моль, — і сама подивися, наскільки вона нижча за мене.

Рахель зробила глибокий вдих, випнула груди і просто на аеропортній стоянці послужливо стала спиною до спини з Естою, щоб Софі-моль побачила, наскільки вона нижча зростом за брата.

— Може, ти будеш пігмейкою, — припустила Софі-моль. — Вони вищі за карлиць і нижчі за… людей.

Відповіддю на цей компроміс стала сповнена сумнівів мовчанка.

Якийсь невиразний силует, червоноротий і здалека схожий на кенгуру, помахав з дверей зали прильоту цементною лапою — звісно, тільки Рахелі. У повітрі маленькими вертольотами задзуміли цементні цілунки.

— Ви вмієте ходити вихилясом? — запитала Софі-моль.

— Ні. В Індії вихилясом не ходять, — відповів амбасадор Еста.

— А в Англії ходять, ще й як, — заявила Софі-моль. — Так ходять всі моделі, у телевізорі. Дивіться, це легко.

І під її проводом вся трійця рушила аеропортною стоянкою вихилясом, ніби моделі на подіумі, а термоси «Іґл» і модна англійська торбинка знай вистрибували їм навколо стегон. Змокрілі карлики йшли, наче великі.

За ними рухалися тіні. Сріблясті літачки у жовтому церковному небі, схожі на нічних метеликів у промені світла.

Блакитний «плімут» з плавцями підготував для Софі-моль особливу усмішку. Таку хромово-бамперну, акулячу.

Усмішку авто «Райських маринадів».

Побачивши на даху щит з намальованими слоїками маринадів і переліком «райської» продукції, Марґарет-кочамма сказала:

— О Господи, я ніби в рекламу потрапила!

Вона тільки те й робила, що примовляла: «О Господи!».

О Господи! О Господигосподи!

— Я не знала, що ви й ананасові скибочки робите! — сказала вона. — Софі любить ананас, правда, Соф?

— Іноді, — відповіла Соф. — А іноді — ні.

Марґарет-кочамма залізла у рекламу. Зі своїм брунатним ластовинням на спині. І на руках. І у квітчастій сукні з ногами під сподом.

Софі-моль сіла спереду, між Чако й Марґарет-кочаммою, і тепер з-за спинки сидіння визирав тільки її капелюшок. Бо була їхньою донькою.

Рахель з Естою сіли ззаду.

Багаж був у багажнику.

Гарне слово — багаж. А от міцняк — жахливе.

Біля Еттуманура їм трапився мертвий храмовий слон, якого вбило струмом, бо на дорогу впали дроти високовольтної лінії. Усуненням туші керував якийсь інженер з еттуманурського муніципалітету. Діяти треба було дуже виважено, бо ж будь-які рішення стануть прецедентом і саме на них посилатимуться у майбутньому, коли державним структурам знову доведеться мати справу з усуненням туші товстошкірої тварини. Тож підхід потрібен був дуже серйозний. На узбіччі стояла пожежна машина, а біля неї — кілька збентежених пожежників. Муніципальний чиновник тримав у руках папку з документами і весь час щось кричав. Неподалік був візок з морозивом, а поряд хтось продавав арахіс у вузьких паперових конусах, хитро згорнутих так, щоб уміщати не більше восьми-дев’яти горішків.

— Дивіться, мертвий слон, — сказала Софі-моль.

Чако зупинився, щоб запитати, чи то, бува, не Кочу-Томбан («Маленький Бивень») — аєменемський храмовий слон, який раз на місяць приходив до Аєменемського Дому по кокосовий горіх. Ні, відповіли з дороги, то інший.

Заспокоєні звісткою про те, що то якийсь чужак, а не знайомий слон, вони поїхали далі.

— Слава Бога, — мовив Еста.

— Слава Богу, Есто, — поправила його Крихітка-кочамма.

Дорогою Софі-моль навчилася миттю розпізнавати перший повів смороду від вантажівки з необробленим каучуком, що їхала назустріч, і затискала ніздрі ще довго по тому, як та вантажівка зникала позаду.

Крихітка-кочамма затягнула пісню.

Еста з Рахеллю підхопили її слухняними голосами і співали англійською, на позір геть безтурботно, немовби то не їх, амбасадора Е. Пелвіса й амбасадорку П. Плодожерку, цілісінький тиждень мордували безконечними репетиціями.

Раді-ійте у Го-осподі за-авжди,

і зно-ову кажу-у я, раді-ійте.

Їхня вимова була просто-таки досконала.

«Плімут» мчав крізь зелену полуденну спеку, рекламуючи щитом на даху маринади, а хромованими плавцями — блакитне небо.

Уже на самому під’їзді до Аєменема вони врізалися у капустяно-зеленого метелика (а може, той метелик врізався в них).

7

Зошити «Премудрощів»

У кабінеті Паппачі метелики, пришпилені раніше до задньої стінки спеціальної заскленої вітрини, перетворилися на купки райдужного пилу на дні, оголивши жорстокі шпильки, якими їх колись простромили. В кімнаті стояв запах плісняви і занедбаності. З дерев’яного кілочка на стіні звисав старий неоново-зелений гімнастичний обруч, схожий на давно вже нікому не потрібний німб якогось святого-велетня. Через підвіконня колоною простували кудись блискучі чорні мурахи з випнутими догори задами, подібні на дівчат з кордебалету, що дріботять шерегом у якомусь мюзиклі Бесбі Берклі. Підсвічені ззаду сонцем. Лискучі й красиві.

Рахель (стоячи на поставленій на стіл табуретці) копирсалася