Мама, донька, бандюган - Андрій Анатолійович Кокотюха
Коли її почали несподівано запихати в нутрощі машини, Оксана після короткої невдалої спроби випручатися припинила опір. Все одно вони - мужчини, їх більше, вони сильніші, зроблять те, що хочуть, а хочуть вони для чогось забрати її з собою. Навіть мама причетна до раптового викрадення якимось боком, інакше задля якого хріна незнайомець покликав простягнув трубку, з якої почувся материн голос. Аби вона почала кусатися, дряпатися і кричати, гукати на допомогу, чоловіки просто зробили б їй боляче. А так штрикнули голкою крізь куртку, спритно і швидко, після - невагомість і темрява, пробудження в цьому склепі, де час, здається, зупинився. Оксана вирішила не сушити голову, хто і для чого її сюди завіз і де вона взагалі. Вона бачила в кіно - рано чи пізно прийде такий собі дядечко або товста тітонька, на пальцях розкажуть, що до чого, а зараз немає смислу гаратати у важки, оббиті іржавим залізом двері і репетувати. Не для того її сюди везли, аби просто так зачинити і забути. До речі, ані вмивальника, ані туалету немає, навіть примітивного відра ніхто не додумався поставити. Або так задумано, або її тут довго не протримають, або кудись будуть виводити.
Мимоволі Оксана торкнулося рукою живота, і аж тепер їй стало по-справжньому страшно. Невідомо, для чого її сюди привезли і як довго триматимуть. Але моторошні безнадійні стіни веселих думок не навіювали, цікавих перспектив не малювали, а через вісім місяців вона повинна народити. Відчувши чи не вперше за своє життя відповідальність за те малесеньке та зовсім неуявне створіння, яке вже скрутилося десь там у неї всередині і має, певне, саме такий вигляд, як на картинках у енциклопедії майбутніх мам де намальовано ембріон від місяця до дев`яти, дівчина тихо зойкнула. Вона могла б ще дозволити робити різні неподобства з власним тілом, бо опір в цій бетонній тюрмі справді нічого не дасть, а дівчинкою Оксана була надто дорослою, аби усвідомити, випробування якого характеру на неї тут чекають. Та тепер вона не сама, і найголовніше - визначитися тепер, приховувати від мучителів свою вагітність, аби не давати їм зайвих козирів, чи навпаки - сказати, заплакати, їхні серця можуть раптово здригнутися, це вже зовсім нелюди знущаються над вагітними. А Оксана тішила себе думкою, що потрапила таки до нехай не зовсім добрих у традиційному розумінні, але - людей.
Чим більше вона обдумувала своє теперішнє становище, тим більше жінка в ній починала перемагати полонянку. Склеп уже не гойдався, поміж підручниками в рюкзачкові Оксана знайшла косметичку, - старшокласницям віднедавна дозволили носити простеньке жіноче причандалля до школи, - гарного дерев`яного гребня і заходилася давати собі ладу. Пройшлася подушечкою з пудрою по обличчю, підмалювала губи, не надто густо, стало кількох штришків, пучками пальців пригладила брови, провела гребінцем по волоссю. Саме в цей момент у дверях повернувся ключ.
Оксана не встигла заховати косметичку та гребінь - чомусь не хотілося, аби тюремники застали її за наведенням марафету. Двері прочинилися, навіть не рипнувши при цьому, замість горбатого волохатого монстра з гнилими зубами, яким, за уявою дівчини, мусив постати перед нею лиходій, до приміщення зайшов голомозий очкарик на вигляд двадцяти трьох років, та Оксана могла помилятися - вона завжди помилялася, коли визначала вік людини. Олегові Рибалці, коханцеві її матері, вона давала всі сорок. На тюремникові були чорні джинси, такого самого кольору сорочка навипуск. Отже, зайшов він не з вулиці.
-Освоюєшся? Давай, не соромся, - він причинив за собою двері, сперся на них спиною. - Здоров. Мене тут називають Водолазом.
-А діти будуть Водолазовичі? - Оксана хотіла запитати щось інше, але саме ця фраза випередила всі інші, більш логічні в її ситуації.
-Ні, діти, якщо вони будуть, будуть Сергійовичі, - Водолаз поправив окуляри. - Водолаз - погоняло таке, бо той схожий на водолаза, в кого очей четверо відразу. Чула таку приказку?
-Де я, скільки часу тут сиджу, коли мене випустять, хто ви такі, де туалет? - тепер бранка видала справжню кулеметну чергу із питань.
-Туалет - у кінці коридору. Коридор за дверима. Будуть виводити кілька разів на день, чітко по годинах, тому тренуй організм, - говорив тюремник цілком серйозно. - Скільки ти вже тут - хіба важливо? День, ніч, дощ, сонце, гм, да... Умовні поняття все. Знаєш, чому? - Водолаз сповз по дверях вниз, присів навчіпочки, примостив перед собою на худих гострих джинсових колінах джинсові руки. - Поки ти жива, найближчим часом з тобою нічого не станеться. А коли вбивати почнуть, то невже так важливо, яка година, який день і яка погода на дворі? Отак...
-Мене вбиватимуть? - голос Оксани зрадницькі здригнувся, рука механічно далі водила гребнем по волоссю.
-Не мені вирішувати. Поки жива - сиди й мовчи. Захочу я тобі сказати, яке тепер число, де і в кого саме ти саме гостюєш, невже це щось змінить? - тюремник підвівся так само неквапно, як присів, його оці крізь скельця окулярів дивилися на полонянку без жодного зацікавлення. - Все за тебе вирішать, без твоєї участі. Скажуть назад до мами відвезти - нема проблем, голову відчикати - теж легко. Не лякаю я тебе, не бійся, зрозумій правильно. Мені тут так само накази віддають. Їсти хочеш?
-Перед смертю? - дівчина дедалі важче тримала себе в руках, розревітися та забитися в істериці перед цим типом не дуже хотілося.
-Просто. Перед сном, якщо спати хочеш.
-Тоскно тут. Хоч телевізор би чорно-білий або магнітофон, музику...
-Тут і розеток нема, приміщення це зовсім не для телепоказів, - Оксана навіть не здогадувалася, що її поведінка подобалася Водолазові. Він чекав на істеричний вереск, навіть думав - кинеться полонянка з кулаками, а тут на диво спокійне дівчисько. В бункері він таких бранців ще не бачив. Та й сама вона зовні нічого, аж шкода наказ шефа виконувати... - Ну, перегризеш чогось?
-А що в меню?
-Гм... Лобстери, устриці, смажені кальмари, мариновані мідії.
