Мама, донька, бандюган - Андрій Анатолійович Кокотюха

-Для чого? Людмило Петрівно, мені справді рекомендували вас як мудру жінку. Фірма, зазначена тут, з`явиться відразу після підписання документів президентом банку, і зникне, тільки-но на її рахунок прийдуть через ваш банк гроші. Фірма, з рахунку якої сума прийде у ваш банк, зникне негайно після досить простої фінансової операції. Бачите, я відвертий з вами. Тому, що без належних підписів оці папери цінності зовсім не мають, так само не можуть виступати як доказ незаконної оборудки. Хоча, за всіма поняттями, незаконного нічого не станеться.

-Пошукайте інший банк. У нас це не пройде. До побачення.

-Для чого інший? - Жигун не поспішав йти, і Людмила вже серйозно почала думати, чи не покликати охорону. - Сошенко Оксана, шістнадцять років, школа номер сто сорок два з поглибленим вивченням англійської мови. Недавно була в лікарні, потрапила в дорожню пригоду. Сказати, коли вона повертається додому після поглибленого вивчення англійської мови?

Всередині Людмила відчула порожнечу.

-Ви... хто ви?

-Візитку ви отримали, Людмило Петрівно. Там написано - консультант. От я вас і консультую, безкоштовно, до речі. Розумієте, - страшний відвідувач подався трохи вперед, - часу в нас обмаль, легалізовані гроші необхідні для роботи вже зараз, бо чекати чогось, поки державний бардак не змінив наші плани, я особисто не хочу. Тому говорю отак, у лоба, відверто. Ви мусите знати, на що йдете, і так само бути в курсі, на що можемо піти ми, - Людмила дивилася розгублено, Жигун вдоволено кивнув, повів далі: - Карти я всі розкрив, тому якщо ви думаєте дочекатися, поки я піду, і бігти по допомогу, справа марна. Хочете поговорити з донькою? - не питаючи дозволу, відвідувач зняв телефонну трубку, швидко набрав номер, підніс пальця догори, закликаючи Людмилу слухати. - Ало, це я. Гукни мені дівчинку. Гукни, гукни, давай. Ось, поговоріть, - Жигун простягнув трубку ошелешеній жінці. Почувши Оксанин голос, Людмила вигукнула перше, що прийшло в голову:

-Ксеню, все гаразд?

-Мамо, що тут робиться? - голос Оксани звучав трошки глухувато.

-Ти там сама? Йди додому, чуєш! - Людмила тут же усвідомила, яку дурницю щойно ляпнула.

Жигун легко взяв у неї трубку:

-Оксано, передайте телефон молодому чоловікові... Ало, слухай, давай робити, як надумали. Так простіше. Все, відбій, - поклавши слухавку на важіль, Сергій Сергійович промовив зовсім іншим, мало не похоронним тоном: - На мої пропозиції, Людмило Петрівно, слід приставати відразу, тільки-но їх зроблено. Не дивіться так на мене, не треба, не фашист я і не садист. Запропонували хабаря - беріть, і по всьому. А так доведеться потримати в нас у гостях вашу милу доньку. За один день, за завтра, скажімо, ви можете вирішити тепер уже нашу спільну проблему?

Все відбулося настільки стрімко, що Людмила не встигла зрозуміти суті подій. Коли раптом до неї дійшло, обличчя враз набуло кольору крейди, потім позеленіло, нарешті почервоніло. Забракло повітря, слова застрягли в горлі.

-Ну, який ставимо діагноз? Дня вистачить?

Людмила замотала головою, нарешті отримала змогу видихнути, у голові почався легенький подзвін.

-Ви мене чуєте? - Жигун зараз був утіленням вселенської турботи.

-Чую, - нарешті Людмила змогла говорити. - Що ви зробили з Оксаною?

-Ще нічого не встигли. Вона поживе в нас стільки, скільки часу займе вирішення мого простенького питання. Вона зможе дзвонити. Поки ми працюємо разом, ставлення до дівчинки буде на відповідному рівні. Отже, дня вистачить?

Вихор думок уже носився в Людмилиній голові.

-Нереально.

-Ну, Людмило Петрівно, ви ж про доньку подумайте...

-Я про неї думаю. Не про вас, - Людмила поступово почала адекватно оцінювати ситуацію. - Пообіцяю за день, а не зможу. Будете думати, я волинку тягну. Це позначиться на ставленні до Оксани.

-Абсолютно точно! - Жигун чомусь навіть зрадів.

-Максимум три дні. Мені треба написати резюме, піднести президентові не окремо, а разом з іншими подібними теками, коротше, бюрократії до біса. Максимум три дні. Тим більше, в другій половині дня у вівторок нічого не вирішиться. Ви не можете відпустити Оксану? Ви ж все одно стежите за нами, нікуди вона не дінеться. Поки після лікарні я ще в змозі відпросити її в школі, підозр не виникне...

-От і здорово. Зміна обстановки дівчині не зашкодить. Ми повернемо вам її у п`ятницю, правильно дні пораховані?

-Чому...

-Тому, - тепер Жигун перервав Людмилу жорстко. - Наступного разу зрозумієте, з ким маєте справу, і не почнете крутити носом. Батьків теж треба виховувати. Про дітей думати слід завжди, Людмило Петрівно, в першу чергу. Оксана ваша побуде в нас, ви вирішіть наші проблеми. Вибачте, премії не обіцяю. Отакі сьогодні методи, - сказавши це, немов вибачившись, Жигун підвівся. - Дякую. Ввечері чекайте на дзвінок. Щасливо. Будьте розумницею, обійдемося без міліції. Тим більше вона в нас не надто поворотка в подібних ситуаціях.

Двері за ним зачинилися. Людмила лишилася сама, міцно заплющила очі, розплющила, потай сподіваючись - вона спала на робочому місці і бачила сон. Нічого подібного. Ось злощасна тека, ось візитка Сергія Жигуна, консультанта. Ось годинник, на ньому - чотирнадцята тридцять. Отже, щойно, менше ніж за півгодини, в неї, якщо вірити страшному відвідувачу, викрали доньку.

І ніхто цього не помітив. Світ лишився таким, яким був, і нічого в ньому не зміниться. Спокійно.

Зриватися і бігти до президента, піднімати на вуха керівництво, дзвонити "нуль два"? А чи буде від цього користь? Папери нічого не дадуть, Жигун усе розрахував. Перевірити і засвідчити легальність фірм мусить вона, Людмила Сошенко, але ж жодної не існує до президентського підпису. Жінкою вона була розумною, отже, знала: в цьому випадку задіють підставних осіб, у яких, навіть коли вирахувати і схопити на гарячому, інформації не буде жодної. Натомість викрадачі миттю дізнаються про її контрдії, отже, життя Оксани опиниться під більш реальною загрозою. Гаразд, що робити? Підставлятися під