Мама, донька, бандюган - Андрій Анатолійович Кокотюха
Вовчик зробив своєю неоковирною головою жест, що означав "гайда", полонянка слухняно підвелася і вийшла з своєю тюрми. Нічого особливого, звичайний коридор, прямо видно прочинені двері і шматочок сходів, ліворуч - маленький апендикс, котрий закінчувався зачиненими дверима. Зрозумівши, куди саме їй треба, Оксана ступила праворуч. Санвузол виявився доволі пристойним, тут же - простенька потріскана раковина, з крана капала вода, дно раковини було вкрито від цього жовтавим вапном. Спроба закрутити ні до чого не призвела, та дівчина вперто не відступалася - терпіти не могла несправних кранів. Ребристе кружальце, начеплене на кран, ходило під рукою і несподівано Оксана відчула, що воно піддіється. Сама не зрозуміла, як металевий краник піддався і опинився в її руці. Коли просунути в дірочки пальці, вийде досить небезпечна зброя. Хлопці у школі та мікрорайоні ходили з такими для самозахисту. Зваживши залізячку на долоні, Оксана рішуче почепила її на місце. Вона не була певна, чи зможе користуватися нею так само вправно та хвацько, але сам факт, що можна хоч якось озброїтися і зустріти ворога принаймні одним единим ударом, заспокоїв дівчину. От чи вистачить в неї пороху взагалі замахнутися на людину, навіть на такого монстра "доброго" Вовчика... Оксана дотепер не могла сказати сама собі, на які саме героїчні вчинки вона здатна.
А тим часом Сергій на прізвисько Водолаз теж вибудовував план своїх подальших дій. Полонянка йому подобалася. Власне, до жінок цей спортивної статури хлопець, якому насправді нещодавно виповнилося аж двадцять п`ять, особливої уваги ніколи не звертав. Звиклий за кілька років напівлегального життя до послуг повій, він вирішив для себе поки що цим досвідом і обмежитися. В нього була справа, за яку хазяїн цінував його, не дав пропасти після інституту з нікому не потрібним дипломом хіміка, і аби ж то в самому дипломі справа була... Наркоту вони з трьома друзями виробляли в кустарних умовах общаги, зате собівартість її виявилася дешевшою, а сам Водолаз взагалі вважав себе ідейним борцем за витіснення з студмістечкового драг-ринку негритосів та азіатів. Ті виявилися спритніші - банально здали молодих та ранніх через стукача ментам, і якби хазяїн не втрутився, хто знає, чи отримав би Серьога взагалі свій диплом. Невідомо як несподіваний благодійник крутнувся, але провину ідейного натхненника приятелі взяли на себе, Водолаза не протримали й трьох діб, потім була розмова з майбутнім хазяїном, і ось Водолаз переїхав сюди. До міста виходив не часто, згаданих уже дівок привозили сюди пачками мало не щотижня, та й не знав Сергій, яким дідьком займатиметься в місті. Тут теж спочатку роботою не завалювали, лише останніх півтора року хазяїнові заманулося пустити дурь у більш широкий роздріб, ніж мав до того. Власне, банальну ширку Водолаз донедавна не робив, хазяїн потребував різних специфічних пігулок, з допомогою яких людина, скажімо, втрачає на деякий час пам`ять, контроль над собою, просто починає верзти казна що. Через цю невеличку кімнату багато народу проходило, катівні тут ніколи не було, коли й стояв синець в когось під оком, так це раніше заробив, у процесі. Розмовляли тут з бранцями за допомогою простих на перший погляд укольчиків. Одні розв`язували язика, інші виключали пам`ять. Скажімо, сиділа людина в десь у кафе, підсіла до неї інша, знайома чи ні - не має особливого значення. Потім раптово - клац, вимкнено. Оклигує людина у підворітні неподалік від того таки чи просто десь поруч на лавочці, на землі, навіть у метро чи тролейбусі. Один раз було: посадили бідолаху в таксі, біля самого дому той до тями прийшов, потрусив головою, розплатився, подзвонив у двері - а там крики, зойки, міліція: четвертий день шукають, уже фото збиралися розклеїти "Допоможіть знайти людину". Головне - нічого ніхто не пригадує, де був, що бачив, з ким і на які теми говорив. Отакі забавки хазяїн надто полюбляв, на них Водолаз спеціалізувався.
Нічого. Він вигадає і собі одну дуже милу забавку. Насправді з добрим та хорошим фіналом, "пацієнти" полюблять очкастого дивака, бо все добро на світі роблять непоказні диваки. Саме тому очкастому Сергієві раптом розхотілося бачити тут, у цій камері - інакше не назвеш! - оце зовсім ще дівчисько, молодесеньку полонянку в корчах та з перекривленим від болю обличчям. Так виглядають "пацієнти" вже після третього уколу. Хазяїн наказав наштрикнути дівча на голку, причому так, аби лікуватися потім було дуже важко. І Водолаз мимоволі почав лякати її, перевіряючи реакцію, хоча мав на неї, хай простить його хазяїн, свої особисті види. Ніде правди діти, трималася вона навіть краще а деяких здорових мужиків. Підходящий матеріал, не надто зіпсована, може взагалі цнотлива, це було б ідеально...
Якби Сергій на прізвисько Водолаз знав людську породу краще, поведінка бранки стала б для нього зрозумілою: дівчина настільки боялася, що покорилася долі, а раз так, то і вела себе відповідно, як людина, котрій нема чого вже боятися - усі страхи матеріалізувалися, моторошних таємниць не лишилося.
Коли Оксана повернулася, Водолаз підвівся, прикрив щільніше двері, присів навчіпочки біля дівчини, що знову примостилася на кушетці. Очі через скельця окулярів дивилися на неї знизу вгору.
-Тепер слухай останню страшилку. Крім триразового харчування жрачкою, приготованою нашим добрим Вовчиком, тобі ще прописані деякі медичні процедури. Уколів боїшся?
-Уколів? А що за...
-Тихо сиди. Якщо не я їх робитиму, колотиме Вовчик. Тобі стане так добре, що без цього кайфового настрою ти десь за добу вже не зможеш жити. Вбити тебе наказу немає.
Дитина торчків. Вовчик - дитина торчків. Оксана разом уявила, що народить отакого вовчика, фантазія запрацювала далі - аборт, наркоманам не можна мати дітей, навантаження на серце, вірогідне безпліддя... Тепер їй стало справді страшно, добрий Вовчик і оці сірі холодні стіни стали нараз добрими, милими, навіть десь рідними.
-Не треба, - кричати не було сил, стримувати сльози - так само. - Мамочка... Що я вам... тобі... Ну що я кому зробила лихого? Ти ж не знаєш мене зовсім... Сергійку... Не можна...
-Без тебе знаю, - він підвівся. - Відпочить трохи, я скоро повернуся. Поплач, все одно робити нема чого.
-Сергійку...
-Цить! - гримнув Водолаз. - Розумієш, що колоти
