Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник

Заспокоївшись в її обіймах, я почав думати, як нам врятуватися. Судячи з того, як високо висів місяць, до ранку ще далеко. А ми не зможемо присідати і вставати багато годин поспіль. Чи годинами розтирати одне одного. Ми швидко втомимося.

Холод вже знову входив в нас, атакуючи все більше поверхню нашої нічим не захищеної шкіри. Знову ціпеніли м’язи, дерев’яніли суглоби.

Я подумав про камінці, які тягав у кошику з їжею. Можна було б спробувати спалити прути, з яких зроблено кошик. Потім, можливо, якби утворився жар, можна було б підтримувати деякий час вогонь з гілок куща. Вони сирі, але, може, вони би встигли підсохнути і спалахнути?

Я повинен був щось робити. Вийняв із кошика камінці і почав бити їх один об одного, спрямовуючи іскри на траву, якою було вистелено дно кошика (наші мізерні припаси я поклав збоку). Трава навіть і не думала загорятися. Сніг промочив її наскрізь.

У відчаї я розламав один із прутів на дрібні друзки і почав скеровувати на них іскри.

Але це було нерозумно. Ніколи друзки не займуться від іскри.

Втомившись, я опустив руки, все ще не випускаючи камінців. Боже, вся мета тепер для мене концентрувалася в одному: добути цей чортів вогонь. Людина живе і не знає, що всі її турботи і переживання можуть коли-небудь здатися смішними і непотрібними, звестися до одного: видобути нікчемний димок.

Маша знову підозріло знерухоміла, завмерши в уже знайомій мені позі: коліна — до грудей, перехрещені на грудях руки — на плечах.

— Машо, не спи! — сказав я якомога голосніше. — Спати — не можна!

У відповідь вона дивно кивнула головою: підборіддя її впало на груди, волосся звісилося, сягаючи живота. Підвести голову вона, видно, не мала вже сили.

І тут мене осяяло — волосся! Її волосся!

— Машо, — я підскочив до неї, розтермосив її за плечі. — Нам потрібне твоє волосся, розумієш? Волосся.

Я вказував пальцем на хвилю, що спадала їй на плечі.

— Лягай, ось тут. Ось так.

Я поклав її на спину, головою на камінь, і, знайшовши гостру частину на камені, яким добував вогонь, почав цією частиною водити поперек пасма її волосся.

— Потерпи, якщо боляче, — сказав я.

Не відразу, але мені вдалося, водячи каменем по каменю, відітнути доволі велике пасмо, на яке я, не гаючись, почав кресати снопи іскор. Волосся — тонке, жирне (Маша не мила його вже багато днів) — відразу затріщало. Слідом за знайомим димком з’явилося полум’я, в яке я негайно почав кидати дрібні друзки з прутів.

На жаль, тріски не зайнялися. Волосся швидко згоріло. Та я вже знав, як і що робити. Наступне пасмо було втричі більшим за перше: я «пиляв» його каменем дуже і дуже довго. Маша іноді (коли я мимоволі смикав її) зойкала від болю.

 З вкороченим волоссям вона виглядала тепер дивно: щось втратила від тієї Маші, якою я знав її все життя. Мені було шкода її волосся.

Цього разу друзки загорілися без особливих зусиль, я три­чі підкидав у слабеньке полум’я, що ось-ось збиралося згаснути, шовкові пасма.

Вітру не було, і мені доводилося роздувати вогонь самому. Та це — на щастя. Вітер міг задути мені полум’я в будь-яку мить.

Коли друзки розгорілися, я взявся швидко розбирати кошик і ламати прути.

Незабаром вогонь уже був справжнім: я посадив поруч Машу, і вона, простягнувши руки, грілася біля його тепла. Відблиски бігали по її обличчю, і я спіймав себе на відчутті, що я щасливий: тут, далеко в горах, над прірвою, з нею...

Прути швидко догоряли, і я почав ламати гілки куща, який так щасливо ріс тут, на самоті, серед мертвого та холодного каменю.

Кущ виявився з якимись колючками, і я пороздирав собі всі долоні. Я ризикував: вологі гілки могли не тільки не розгорітись, а ще й загасити вогонь.

Але, видно, вугілля, в якому жив жар, було вже достатньо, тому що незабаром і дрібно наламані мною гілки куща почали шипіти й поволі братися полум’ям.

Тепер я, обламавши більшу частину куща, склав дорогоцінний запас поруч і підкладав по одній гілці: вогонь, нехай і маленький, мусив гріти нас до ранку.

Незабаром Маша заснула, зігріта багаттям, — спиною та сідницями до полум’я. «Нехай спить, — подумав я. — Якщо вона не виспиться, їй буде важко підніматися на перевал». Я ж не міг — і не хотів зараз — спати. Я повинен був підтримувати вогонь — вогонь нашого життя...

Я не помітив, як почало світати. Ніч зникла якось зненацька. Я відвів погляд від багаття, з якого доти не зводив очей, і побачив мовчазні, сірі, зі засніженими вершинами гори навколо нас. Вони стояли, мов казкові велетні, здіймаючи до неба свої химерні голови, вітаючи мене, єдину людину, у своєму мовчазному царстві.

На мить я забув про нас, про наше становище, зачарований їхньою красою.

Маша спала, солодко плямкаючи губами вві сні. Я кілька разів перевертав її то обличчям, то спиною до вогню — щоб її тіло рівномірно нагрілося (сам я раз у раз сідав спиною до тепла, щоб зігрітися з усіх боків).

Можна було вже йти, але мені шкода було її сну. Адже уві сні вона набиралася сил.

Я спалив майже всі зламані гілки і тепер вирішував, чи варто мені доламувати те, що залишилося на кущі. Було б нерозумно не взяти максимум тепла від нього.

І я взявся пересувати гілкою велику купу вугілля, від якого йшов дим, до куща. Коли вугілля опинилося всередині куща, я за допомогою двох гілок переніс туди кілька великих жарин, що ледве жевріли. Звідкись налетів ранковий вітерець — і на жаринах спалахнуло полум’я. Гілки куща затріщали.

Це було вражаюче видовище. Весь кущ над прірвою незабаром палахкотів, так що жар, який йшов від нього, роз­будив Машу і змусив мене відсунутися до самого краю плато.

Маша, ще сонна, тепленька, як мишка, сиділа, впираючись спиною мені у груди, потопаючи в моїх обіймах, і не зводила очей з величного полум’я.

— Рно, — сказала вона раптом.

— Що, Машо? — не зрозумів я.

— Рно.

Я не вірив своїм вухам: вона сказала «гарно».

17

ТРУДОВА ПЕРЕМОГА

Шостий кельнський м’ясокомбінат, відомий своїми автоматичними лініями з виготовлення фаршу та молочних сосисок, досягнув нового трудового успіху. У поточному кварталі вже виготовлено сто двадцять тисяч тонн сторячого фаршу. Це — на дві з половиною тисячі тонн більше, ніж у поперед­ньому. Помітний прогрес спостерігається і у виготовленні сосисок. Фірмових молочних сосисок «Зоря» магазини Рейха отримають у цьому кварталі на півтори тисячі