Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник

Наша сутичка привернула увагу інших сторів. Вони збилися навколо нас, це не віщувало нічого доброго.

Товстун важко підвівся і знову пішов на мене. За ним потяглися й інші — молодші (але теж бородаті), з простягнутими вперед руками, навіть кілька самок.

Я відступав усе далі, поки не вперся спиною в паркан: стори продовжували наближатися. Чого вони хочуть? Зґвалтувати Машу? Мене (я знав, що самці-стори ґвалтують також і самців)?

Я кинувся поспіхом шукати якусь палицю чи камінь: але не знаходив нічого, крім засохлих грудок випорожнень.

І тут товстун, оголивши зуби, вчепився пухкою рукою Маші в горло. Я закричав, не тямлячи себе:

— Геть! Пішов, скотина, геть!

Моя мова викликала у натовпу ступор: кілька секунд вони стояли, не рухаючись, ніби не вірячи своїм вухам.

— Пішли всі геть! Стояти! Геть! Лежати! Стояти!

Я навмисне віддавав, без жодної логіки, різні команди, сподіваючись, що вони можуть їх знати зі свого минулого життя з людьми (якщо вони коли-небудь жили з ними).

Раптом одна стора дико закричала, і все стадо — включно з товстуном — в паніці кинулося геть від мене, нараз визнавши в мені людину.

Я полегшено зітхнув і почав гладити по спині тремтячу Машу: бідна, скільки ж тобі ще терпіти? Швидше б нас убили — щоб усе це раз і назавжди скінчилося.

Незабаром настала ніч. Нам принесли — у великій, на два відра, каструлі — якоїсь юшки, яку я змушений був сьорбати разом з іншими сторами (після тієї сцени біля паркану вони вже не чіпали нас із Машею і навіть намагалися не наближатися).

Спали стори де прийдеться, прямо на землі. Тут, прогріта за день, вона була теплою. Хоча сонце вже зайшло, повітря було спекотне. Навіть не можна було порівняти з минулою ніччю в горах. І все-таки там, борючись з морозом, ми були вільні...

Стори вляглися лише ближче до півночі, довго — після їжі — тиняючись туди-сюди; ніби між іншим (це найбільше вражало) мочачись і злягаючись з першим, хто їм попадався. Я сам, як стор, змушений був справляти нужду мало не під себе. Випорожняючись у колі істот, які жували, теж випорожнялись і мочилися (я чув тільки відрижки і звуки з утроб), просякнутий наскрізь смердючими запахами, що вивертали мені нутро, я вперше відчув себе стором. Так от що можуть зробити з людиною умови! І, неначе рятуючись від божевільного страху, що я насправді стор, я почав думати (раз я думаю — я, навіть випорожняючись, ще людина!): і думав про тих нещасних, яких фашисти дві тисячі років тому загнали в ось такі загороди. І ті далекі люди, мої предки (і предки цих сторів!) повинні були, все більше живучи скотячим життям, відчувати те саме, що і я. Переживати той же сором, і той же жах, і той самий відчай.

Маша не страждала. Для неї людські поняття ще не були частиною її самої. Наступного ранку я з болем у серці спостерігав, як вона, ще більш брудна, ніж до того, шукає з незворушним виглядом щось у своїх власних свіжих випорожненнях.

— Машо, не можна, — сказав я їй, силою витягаючи її руку з липкої маси. — Ти людина, розумієш?

Я витер її — всі в жовтому — пальці об траву, дивом не витолочену біля паркану.

— Ина, — повторила, дивлячись на мене з подивом, Ма­ша.

Вона знову була потворна: не розчісувалася (не було чим), не милася (не було де): вона все забула, щойно зникли умови і мій приклад.

Я хотів було поцілувати її у відповідь на її «ина», але зупинився на півдорозі, не в змозі перебороти в собі відрази: Маша — моя Маша — страшно, метри на два, смерділа всіма можливими виділеннями людського (так, людського!) організму.

Нерви у мене стали нікчемними: очі знову наповнилися слізьми. Я не міг стримати ридань, дивлячись на Машу, яка тепер виглядала стовідсотковою твариною, не собою. Все пропало. Вона знову озвіріє в таких умовах — вистачить одного тижня. Озвірію, через деякий час, я сам.

Виплакавшись, я знову впав у якесь отупіння: сидів, упер­шись в паркан, і чекав. Не чекав, а просто тупо дивився, як копошились у бруді (чомусь радіючи!) стори. Так минала година за годиною. У мене не було сил думати, ні де я, ні що мене чекає. Раптом смерть, яка раніше лякала, стала для мене чимось заспокійливим: тільки вона звільнить мене від усього. Я помру — не сьогодні, так завтра, — і далі вже не буде пек­ла. Буде чи ніщо, чи Бог.

— Де ці двоє?!

Я навіть не звернув уваги на крик — так мені було однаково.

— Е-е, та він хворий! — почув я поруч зі собою чийсь голос. — Подивися на його морду. Він навіть не ворушиться.

— Все одно наказано його привести. А та стора де?

— Он та, здається. Точно, з обірваним волоссям.

— Тягни її. Стій! Вони ж усі в гамні. У цього навіть яйця в гамні, дивись.

— Головний сказав доставити негайно. Він кудись їде.

— Добре, тягни її, а я — цього.

Він надягнув мені — вперше в моєму житті — на шию ­нашийник (як я надягав своїм сторам тисячу разів) і потягнув за мотузку за собою. Другий точно так само тягнув Машу, яка не встигала за ним, заплутувалася в ногах, двічі впала. Мою Машу. Мені стало так боляче, що я знову заплакав.

Нас завели в якийсь будинок, де стояв тільки стіл і за ним — спиною до вікна — сидів чоловік у жовтій майці і в шортах.

— Це — вчорашні, — сказав один з тих, хто привели нас. — Цей, здається, — він вказав на мене головою, — хворий.

Чоловік у жовтій майці встав із-за столу і наблизився до нас.

— Насамперед вимийте їх гарненько, нагодуйте і перевірте на тестах. І потім доповісте мені. Мені здається, він пройде, — він нахилився до мене і подивився в очі, — у нього щось є в погляді.

Нас вже хотіли виводити, як я раптом щосили вперся, не даючи зрушити себе з місця. Нашийник боляче врізався мені в шкіру.

— Що таке? — насупив брови чоловік у жовтій майці.

— Обережно, він може бути дикий, — сказав той, хто тримав мене.

Він почав швидко намотувати мотузку на руку, пригинаючи мене до землі.

— Не треба робити боляче, — сказав чоловік у жовтій майці.

— А пам’ятаєте, що було минулого тижня? — і він пригнув мене майже до підлоги. — Це вам не з хліва. Зв’яжи йому ноги, — звернувся до напарника.

І тут щось прорвалось у мені: я схопив двома руками ­мучителя — він не очікував атаки — і кинув його у стіну. Пролунав