Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник

Тут, у «ямі» між горами, був зовсім інший клімат. Я не міг повірити, що лише минулої ночі замерзав посеред снігу і голого каміння.

— Перепочинок, — сказав я, сідаючи на подушку теплого, майже гарячого моху. — Тут. Перепочинок.

Маша весело плюхнулась поруч.

Так, це був рай. Рай тепла і захищеності після космічного холоду, який нам довелося пережити.

Проте довго ми так не просиділи. Шлунок зводили спазми. Останні крихти ми з’їли там, по той бік перевалу. Ми змушені були це зробити після того, як я спалив кошик і, от­же, не було в чому нести кілька десятків горіхів і жменю сушених грибів.

— Сиди тут, — сказав я підвівшись. — Не рухайся. Я йду по їжу.

Бажаючи впевнитися, що вона зрозуміла, я показав паль­цем на свій рот.

— По їжу.

Я пішов углиб гущавини, надламуючи по дорозі гілки, щоб знайти дорогу назад. Не пройшов я і ста метрів, як натрапив на гніздо з яйцями. Яйця були дрібні, але штук двадцять. Мені довелося їх взяти разом з гніздом, щоб якось донести. Проходячи повз великий кущ, я сполохав якусь яскраву, червоно-зелену (я таких ще не бачив) птицю, яка, видаючи різкі пронизливі крики, пронеслася над моєю головою. Я заглянув у кущ: ще одне гніздо! З пташенятами! Мені довелося, відвернувши голову, скрутити їм шийки і покидати пташенят на яйця, які я ніс. Адже ми з Машею були виснажені до краю, невідомо, скільки днів нам ще йти і чи буде постійно такий рай.

Пташенят можна було добре засмажити і залишити на завтрашній день.

Коли я підходив до галявини, де залишив Машу, мене огорнула сильна тривога. За останні дні довелося пережити стільки жахів, що я був майже впевнений — Маша зникла.

Я полегшено зітхнув, побачивши її на тому самому місці; вона лежала — блаженно вигнувшись, випроставши ру­ки над головою — і грілася на сонечку.

Вперше за час нашого походу я подивився на неї чоловічим поглядом. Моя психіка розслабилась у цьому затишному теплому куточку, і тепер я, звільнившись нарешті від стресів, здивовано зауважив пришвидшене серцебиття і зміни (я цілком ясно відчував рух соків у собі) в нижній моїй частині. Але... Я не міг переступити який бар’єр. І причина була не тільки в тому, що ми були страшенно брудні (хоча і в цьому). Я боявся, що, якби я оволодів зараз Машею (а вона, я був упевнений, мовчки підкорилася б), то втратив би до неї щось людське, що допомагали мені догляда­ти за нею і бути собою під час цього важкого походу. Я боявся, що, піди я зараз назустріч бажанню, у мене не залишиться сил на боротьбу. Ми все ще були в дорозі, не можна було ні на хвилину забуватися — забувати себе, окремого. У цьому — в тому, що Маша легко мене збуджувала, а я весь цей час був на дистанції від неї — в моїй чоловічий окремості — полягала вся моя, так необхідна обом, сила. Так, я боявся занадто великого злиття. Занадто всепоглинаючого щастя, яке зараз було зовсім не на часі. Пора нашого (мого?) щастя ще не настала.

І я, поклавши гніздо на траву і зайшовши за дерево, звільнився, дивлячись на Машу, від накопичених і збунтованих у мені соків.

— Давай їсти!

Я поклав перед нею яйця та пташенят.

Ми випили по п’ять яєчок (вони були зовсім маленькі) та з’їли по кілька диких кислуватих яблук, що росли тут же, мало не над нашою головою.

Через годину (ми трохи задрімали — Маша на моїх грудях: вона вже не так вабила мене після розрядки) ми були знову в дорозі. Мета мандрів лежала ще нижче.

Спускатися тепер було легше: можна було триматися за дерева, за кущі та ліани на крутих, часом стрімких схилах.

Ми потрапили в долину до заходу сонця. Спуск обірвався якось зненацька — ми йшли і не вірили, що земля більше не буде підніматися і опускатися: яке це блаженство — рівнина!

Ми вийшли до якогось озера і вже передчували ніжність і теплоту його нагрітої за день води, коли я почув Машин крик за спиною. Озирнувшись, я онімів від жаху: кілька одягнених людей тягли до себе з усіх сил велику сітку, в якій билася і кричала Маша.

19

Я міг іще, напевно, втекти в найближчу, за два кроки, гущавину — але хіба я міг? Куди я міг бігти без Маші? Йти самому до них у руки? Що мені ще залишалося?

Розпач підступив мені до горла: чи варто було стільки мучитися? Проходити через такі випробування?

На мене раптом навалилася смертельна втома. Цілковита байдужість, якої я ще ніколи не переживав — до себе, до своєї долі, — опанувала мною.

Я дав себе легко зловити людям в дивних комбінезонах (форма працівників однієї з бригад Спецслужби ВКР?). Вони накинули на мене другу сітку (хоча я не відбивався) — так, у сітках, понесли нас на плечах кудись повз озеро, під пальмами, вглиб долини.

Ішли вони недовго (всю дорогу мовчали). Незабаром з’явилися якісь дерев’яні будинки, поряд з якими я побачив людей у майках і в шортах. З відстовбурчених у декого майок я зрозумів, що частина з них — жінки.

— Ще двоє! — крикнув комусь один з тих, хто ніс мене.

— У другу загороду!

Грюкнули двері, і я опинився (мене витрусили) у справжній сторячій загороді — з високим, в три людські зрости, парканом навколо, збитим із підігнаних одна до одної колод.

Надія, що я потрапив в омріяний табір, яка було промайнула в мене дорогою сюди, відразу ж згасла: не буде Дор­ман тримати сторів у загороді.

Тому я вирішив мовчати, щоб не видавати себе людською мовою: сподівався, що ця моя таємниця, можливо, ще зможе мені прислужитися.

У загороді перебувало близько двох десятків збитих у кіль­ка груп сторів. Різного віку і статі. Лише деякі звернули увагу на мене і Машу (я відразу, щойно за нами зачинилися двері, обняв її, перелякану, за плечі).

Один літній стор з великим надутим животом і виряченими очима підійшов, важко перевалюючись з ноги на ногу, до нас і почав розглядати впритул. Це було найжахливіше у сторів: вони могли дивитися на тебе, як на річ. Як дивляться на порожнечу. Тупо, без найменшого проблиску свідомості в очах.

Я — про всяк випадок — трохи відсунувся до паркану.

Тоді стор ступив іще крок і схопив Машу за груди. Я сильним поштовхом