Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник
На четвертий день ми почали сходження. Хребет був дуже високий, і ми змушені були заночувати на невеликому плато. На п’ятий день надвечір ми піднялися на перевал.
24
Ми стояли тепер набагато вище, ніж два тижні тому з Машею, перед спуском у Долину Гірських Фіалок. Тепер ми бачили не тільки Дику гряду, а й далі — величезні простори Рейха, що розкинулися до небосхилу.
— Постфашизм — позаду, — спробував пожартувати Дубов, який стояв поруч.
Але він замовк, зрозумівши, що зараз не час жартувати.
Вчора, біля багаття, він сказав мені ще одну річ, яка мене вразила: Дорман — стор. Тобто його батьки були звичайні хлівні стори, їх пустили на м’ясо, а його виховала разом зі своїми дітьми — як людину — якась милосердна жінка.
Дорман стояв на лівому фланзі, замикаючи колону. Ми всі — кілька сотень людей — зупинились і дивилися тепер назад, на наше минуле, — перш ніж почати спуск в інше, невідоме життя.
Деякі жінки плакали.
Діти, які нічого не розуміли, намагалися використовувати перепочинок для гри.
Я відійшов від Дубова і наблизився до Маші.
— Машо...
Вона здригнулась і повернулася до мене.
Я не знаходив слів.
Там, далеко-далеко, за обрієм, десь готувалися до сну, ні про що не відаючи, моя дружина і мій син. Уперше за довгий час у мене стислося серце: невже у мене була дружина? Був (є) син? Якийсь божевільний голос в мені казав, що треба би повернутися, що вони чекають, що я зраджую їх. І ця ж сила народжувала в мені дивне почуття, що Маша — це чужа — так, чужа — істота, яку я ніколи не зрозумію до кінця. Яка — навіть перебуваючи поруч зі мною ціле життя — залишиться для мене, зі своїми вічно здивованими і трохи дикими очима, вічною загадкою.
— Дивіться, вони палять наші будинки! — закричав хтось раптом.
І в темряві, що спускалася з гір, ми побачили, як палають багаття в долині — на тому місці, де був табір.
— Вони підуть за нами! — крикнув той самий голос.
— Ні. Далі цього перевалу вони не зважаться, — сказав Дорман.
Він сказав це негучно, але таким голосом, що його почули всі.
— А що там за вогні? — запитав хтось, показуючи у протилежний бік.
У тому світі, який нас чекав, ми побачили сотні, тисячі мерехтливих вогнів. Якісь коробки, освітлені зсередини цими вогнями, вишикувалися правильними рядами вдалині праворуч. А ліворуч, на самому обрії, де ховалося сонце, на тлі червоного неба здіймалися вгору десятки незрозумілих труб. З них валив дим. І якісь дивні птахи, розганяючись, злітали вгору по прямій, залишаючи за собою білий рівний слід.
— Що це? — запитав хтось.
— Ми спускаємось у двотисячні роки, — сказав Дубов. — Завтра ми зустрінемося з нашим минулим.
— Або з майбутнім, — додав інший голос.
— Хтозна, — озвався Дорман. — Ми нічого ще не знаємо. Принаймні до цих вогнів і труб нам ще йти багато тижнів.
— Головне — там немає сторів, — зітхнув хтось. — Там тільки люди.
— А якщо ми ніколи не дійдемо? — запитала якась жінка. — А що, як цей світ — не кращий за наш?
— Ми дійдемо. У нас немає іншого виходу.
Він ще щось говорив, але я вже не слухав. Я взяв Машу за руку, і ми, посміхнувшись одне одному, перші — з’їжджаючи на сідницях — почали спускатись у долину.
25
ЗНАЙДЕНО ТАБІР ПКГ
Як повідомляють із Вищої Контрольної Ради Рейха, загін Спеціальної служби ВКР зумів виявити і ліквідувати таємний табір ПКГ. Це останній оплот купки відступників і містифікаторів, які переховувались у вищезгаданому таборі, виношуючи свої далекосяжні деструктивні плани руйнації планетарної держави та нашої цивілізації. Як з’ясувалось, у таборі процвітали скотолозтво, експерименти над сторами й інші різновиди розпусти. Загони Спеціальної служби всіх зловмисників захопили безпосередньо в їхніх помешканнях. Відтепер наша планета, чий спокій на певний час вдалося похитнути купці горлопанів-кар’єристів, може полегшено зітхнути. Питання закрито. ПКГ більше не існує.
Примечания
1
Початок статті — в числі від 13 жовтня 3896 року.
