Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник
— Иною, — сказала вона раптом, супроводжуючи слово якимись сторонніми, подібними на булькіт, звуками в горлі.
— Так, так — людиною! — закричав я радісно, хоч і розумів, що для неї ці звуки, які вона зуміла повторити, поки що небагато важать. — Ти і я, — вказав я пальцями на неї і на себе. — Людина.
— Ина, — сказала вона майже виразно.
Шкіра її нарешті порожевіла від інтенсивних розтирань, і усмішка знову осяяла її засмагле обличчя.
— Ну, пішли. Треба пошукати що-небудь поїсти. Я вмираю з голоду.
За сто метрів од водоспаду ми натрапили на гніздо в кущах: якась велика птаха з криком вилетіла звідти, стрясаючи повітря мало не метровими крилами. Нам пощастило. У гнізді лежало штук п’ять доволі великих яєць, ще теплих від тіла птахи.
— На, — я дав Маші два. Собі взяв три.
Тільки б вони були свіжі: зараз було не до пошуків каменів і сухої трави, не до багаття, на якому можна було би смажити ще не вилуплених пташенят.
Доля ніби почала посміхатися нам. Перше яйце мало природний запах, і я випив його залпом, роздушивши язиком ніжний слизький жовток.
— Тепер — ти.
Я надбив одне з яєць, відколупав верх і наказав відкрити рот.
— Ковтай, — сказав я після того, як вилив вміст на її мокрий неспокійний язик.
Маша ковтнула.
— Ще одне.
Я залив їй друге. Сам випив три, бо відчував, що можу впасти — така на мене навалювалася час від часу слабкість. Маша все-таки ситіша, ніж я. І я знову згадав, як вона діставала разом із усіма з каструлі напівсире підгоріле м’ясо і, ризикуючи попекти язик, пхала його собі до рота. І було дивно, що з тією нещасною жінкою, якою наситилося (на одну ніч) ціле стадо сторів, я говорив — як з живою... Її голос, товсте тіло, її почуття — все жило в пам’яті... На мить я знову провалився в якийсь транс...
— Ну, пішли!
Я струснув головою і, витерши рукою білок, який трохи пролився Маші на підборіддя, швидко пішов назустріч сонцю, що вставало з-за далекої гори.
За спиною я почув такі ж швидкі кроки, що наздоганяли мене.
15
Здавалося, ми вже йдемо вічність. Дні минали за днями, а гряда, яка знову і знову виникала на тлі неба і за якою й була наша мета, здавалася все такою ж далекою.
Ми обоє схудли. Вилиці у Маші тепер різко випирали, щоки запали; м’які круглі боки настільки впали, що крізь них випирали досить гострі некрасиві кістки. Але від того я тільки ще більше її жалів.
Я намагався віддати їй кращий шматок з тієї їжі, що вдавалося знайти в гірському червневому лісі.
Спілкуючись з ранку до вечора тільки зі мною, Маша змінювалася на очах: мене вражало, з якою швидкістю вона засвоює те, чому я її вчив.
Тепер вона вже ніколи не випорожнялась і не мочилася там, де ми спали або їли. Як справжня людина, вона підводилась і бігла кудись убік, де, присівши, задовольняла свої потреби.
Як мало потрібно, щоби стор не в ту, так в іншу мить поставав людиною! Я навчив її щодня вмиватися (на щастя, за день ми натрапляли на кілька гірських струмків). Вона, звичайно, не розуміла сенсу, але проробляла всі рухи, як я її навчив; незабаром я перестав їй навіть нагадувати — досить мені було залізти у воду і почати митися, як вона відразу ж опинялася поруч і старанно, як білка, працювала, обтираючи себе руками та розбризкуючи навколо воду. Шкода, що у нас немає мила.
Кожного дня я намагався її чого-небудь навчити. Якоїсь дрібнички. З кожним новим засвоєним поняттям вона все більше — в буквальному сенсі цього слова — ставала людиною. Одного вечора, шукаючи місця для ночівлі, я наступив ногою на щось гостре. Скрикнувши від болю, відскочив: у траві лежала якась суха, без кори, гілка з довгими товстими шипами, які розходились у різні боки. Я підняв гілку, здивований її дивною формою. І відразу мені в голову прийшла ідея. Наступного дня я відмив гілку від бруду в струмку, обламав з одного боку шипи, щоби гілку можна було взяти рукою і — вперше за багато днів — розчесав себе та Машу по-справжньому, не пальцями. Маша відразу перетворилася на справжню красуню — волосся мало не до пояса. Я сплів із трави джгутик і перев’язав їй волосся, щоби не заважало руху.
Під час наступного привалу я цілу годину вчив її розчісуватися. Спочатку вона тренувалася на мені, розчісуючи мою не надто пишну, але густу шевелюру. Працювала вона з цікавістю, сама дивуючись з того, що робила, а ще більше — з результату, якого досягала. Потім я змусив її розчісувати саму себе, що виявилося важчим завданням. І все-таки вона просувалась у навчанні. Займаючись з нею, я віддавався цьому повністю, забуваючи про все. У певному сенсі для мене — для нас — це був порятунок. Адже не могли ж ми тільки йти і йти. «Заняття», як я їх називав, урізноманітнили наше життя, давали відпочинок не тільки стомленому тілу, а й душі. Під час ходи ми майже не спілкувалися, віддаючи всі сили руху, — і дивна річ: ми (принаймні я) відчували — перебуваючи поруч один з одним — глибоку самотність. «Заняття» розбивали цю стіну мовчазного відчуження, що виникало мимоволі. Я раптом ставав «учителем», вона — моєю слухняною «ученицею»: ми обоє неначе знаходили на якусь годину себе нових.
Одного ранку я прокинувся і побачив Машу, яка... милася далеко біля струмка. Я вирішив прикинутися сплячим, щоби поспостерігати. Вона ретельно вимила все тіло, відтерла каменем п’яти, як я її вчив, потім сіла на колоду, що лежала на березі (не на холодний камінь! — і це засвоїла) і почала... розчісуватися нашим дивовижним гребінцем. Чесалася довго, можливо, довше, ніж треба! Людина. Справжнісінька людина. Зізнаюся: мене переповнило почуття дурної гордості за те, що «набула людської подоби», тобто «стала (ставала) людиною» вона завдяки мені. «Я зробив з неї людину».
Але це була неправда. Я міг робити з неї людину тому, що вона була нею.
Я втратив лік дням, але йшли ми вже, напевно, більше тижня. Нарешті гряда явно наблизилася: в ясну погоду можна було вже розрізнити темні цятки птахів, що ширяли над вершинами. Незабаром ми повинні були розпочати основне сходження.
Я почав запасатися їжею. Там, вище в горах, її можна було й не знайти. Мені вдалося сплести з лози потворний, але доволі міцний кошик, дно якого я встелив травою. У
