Маша, або Постфашизм - Ярослав Йосипович Мельник

цьому кошику тепер лежало все наше майно: «гребінець», штук двадцять грушок-гниличок, знайдених у лісі, кілька грибів, невелика пташка, вдало підбита каменем, кинутим Машею. Найбільшим нашим скарбом були дві жмені сухих горіхів, вийнятих з дупла якоїсь тварини (швидше за все, білки), яку ми змушені були пограбувати. Цих горіхів ми не їли — ситні, калорійні, стійкі до псування, вони могли врятувати нам життя в майбутньому, в критичну хвилину.

Я також поклав у кошик кілька міцних, з гос­трими гра­нями, камінців, якими я видобував іскру, щоби розпалити на ніч вогонь. Тепер не треба було шукати їх щоразу заново (кілька разів я не знайшов, і ми заснули, так і не зігрівшись). Вогонь давав нам тепло, їжу (сирого м’яса — іноді вдавалося вбити дрібну тваринку — я їсти не міг), захист від диких тварин. Звірі, які водились у горах, могли бути й нашою їжею, і, треба сказати, з ними поки що нам щастило. Але, побачивши одного разу на стежці виразні котячі сліди (тільки вони разів у п’ять перевищували розмірами лапу кішки), я почав носити зі собою товсту, загострену сколотим камінцем палицю — єдину доступну мені зброю.

Це трапилося перед самим штурмом перевалу. Ми підійшли до гряди звечора, переночували в кущах під якимось кам’яним навісом, і вранці я мав намір почати сходження. Проте Маша не піднялася, як звичайно, на мій заклик. Я покликав її вдруге — вона розплющила очі і заплющила знову. Це мене насторожило. Я відразу ж пригадав, як вона вчора важко пленталася позаду, відставала весь час, так що мені доводилося довго чекати на неї. Я тоді списав усе на загальну втому (ми йшли, можливо, вже днів двадцять).

Але тепер було очевидно, що це не втома. Маша вся тремтіла, чоло її було в поту. Ще цього бракувало!

У перші миті мене охопив відчай. Адже перед хворобою я був безсилий. Я не мав ані ліків, ані термометра, ні навіть нормальної їжі, необхідної хворому для боротьби з мікробами. Навіть одягу, щоби накрити, вгорнути хворе тіло!

— Машо, мила... Що з тобою?

Я підійшов, поклав руку на чоло. Воно мені здалося холодним. Звідки тоді піт, слабкість? Можливо, гарячка була вночі і зараз спала?

Я не міг уявити себе без Маші — на самоті серед цих жахливих мертвих гір. Маша була моя турбота, моя душа, частина мене. Може, я якась страшна істота, але за ці тижні щось зламалось у мені, я — голий, напівдикий, позбавлений колишнього життя — став людиною, якої сам не знав. Я нічого не відчував при згадці про Ельзу, про сина. Я не міг повірити, що у мене колись було інше життя: поле, будинок, хлів, стори, дружина і син. Я намагався повернутися у минуле: іноді силоміць викликав в уяві образ Альберта. Але бачив тільки його зле чуже обличчя, що виражало ненависть до мене. Я насправді не міг згадати жодної миті, коли би він любив мене — а не боявся.

Тепер моє життя, все моє щастя — була ця... жінка. Так, жінка, що лежала переді мною гола, зі заплющеними очима і стукотіла зубами від ознобу.

Як на зло, місце, де ми спали, було голе. Жодного деревця. Не було навіть трави. Кілька рідких кущів, мокрих від роси, які нізащо не загоряться від іскри.

Усе, що я міг зробити зараз для Маші, — це зігріти її. Я не міг дивитися, як вона все більше тремтить, усім тілом, мов осиковий лист. Але я був безсилий. Мені залишалося тільки молитися Богу, який, якщо й існував для мене раніше, то був чимось абстрактним і далеким, який, якщо і буде мати до мене стосунок, то хіба що десь там, за межею життя... Але тепер тільки Бог міг мені допомогти. І я, ставши на коліна, почав шепотіти якісь божевільні слова, які дивували мене самого. Я казав, що знаю, що грішний, що всі ми, люди, жахливо грішні, ми чудовиська, ми їмо і мучимо інших людей. Але нехай Бог покарає мене, нехай я помру, а не вона — невин­на, безсвідома істота, дитя, чиста довірлива душа... І тут же я лякався своєї думки: що вона буде — хай і здорова — робити без мене? Тут, під перевалом? Вона точно загине, позбавлена власної волі та стороннього керування, в глибинах диких гір. І я просив, аби Бог зберіг життя нам обом. Я клявся, що, якщо Він зробить це, я буду молитися Йому щодня, не буду Його забувати, як колись. Щодня будитиму в собі віру в Нього. Я навчу Машу цій вірі! Роз’ясню їй, що є Бог, розповім, що це таке.

В кінці цієї безумної мимовільної молитви на мене зі­йшов якийсь спокій. «А якщо ні, — сказав я подумки, — то нехай буде воля Твоя. Я втомився жити. Життя — занадто складне, щоб його зрозуміти. Забери, забери нас до себе обох. Нехай я і вона, нехай ми помремо — наче нас взагалі не було». Можливо, вперше в житті я обливався солодкими сльозами, не соромлячись нікого (навіть себе!).

Я піднявся з колін, неначе вже попрощавшись з усім. З усім змирившись: «Хай буде, що буде».

Машу била справжня лихоманка: її зуби вибивали «д-д-д-д...» Руками вона інстинктивно трималася за обидві груді. Що робити? Чим її накрити, зігріти?

Я приклав руку до своїх грудей і раптом відчув, що теж замерз. Почав стрибати, на одному місці, так інтенсивно, що хвилин через п’ять моя шкіра порожевіла і на спині виступив піт. У холодному ранковому повітрі від мене валила, підіймаючись угору, пара.

Тоді я підбіг до Маші й ліг на неї. Вона тремтіла піді мною, мов заєць, мало не підкидаючи мене. Потім — раптом — тремтіння припинилося. М’язи її ніг, рук, живота, шиї розслабилися. Ледь припіднята голова відкинулася назад і трішки вбік — рот широко розкритий. Я фізично відчував, як тепло мого розігрітого, як грубка, тіла входить у неї. На обличчі її з’явилася якась подоба блаженства. Бідна.

Я лежав так, слухаючи — грудьми — биття її серця, поки не відчув, що м’язи її знову тверднуть. Я швидко остигав.

Тоді зірвався і почав знову присідати, стрибати — по­ки не довів себе, за лічені хвилини, до поту: і знову ліг на неї, тремтячу. Вона знову легко зітхнула, щойно тремтіння вщухло. Я перевернув її на живіт і почав зігрівати — всією довжиною свого тіла — її спину.

І раптом вона почала блювати — вивернувшись на бік, підігнувши коліна. Виблювавши те, що було у неї в шлунку, заспокоїлася. Я шукав причину: може, отруїлася? Адже ми багато чого їли сирого — їли, здається, напередодні