Листи з того світу - Сергій Бут
— Думаю, досить, — сказав він.
— І це все? — розчаровано перепитав я.
— А ти на що сподівався?
— Думав, якось потрапимо всередину.
Моя репліка обурила капітана.
— Може, штурмом візьмемо? — огризнувся він. — Я роблю все, що можу, — промовив міліціянт і припечатав: — Клянуся!
— Це ж в інтересах слідства, — перебив я правоохоронця.
— Такі речі робляться з дозволу суду. За ґрати хочеш? Тоді вперед!
Я подумав, що капітан правий, і щоб якось реабілітуватися, запросив його до себе.
— То, кажеш, зараз тут господарюєш? Пощастило!
— Із чим?
— Пожив би з жінкою в гуртожитку МВС — зрозумів би, — розтлумачив він.
— До останнього моменту в кабінеті нотаріуса думав, що успадкую ці турки, — я вказав на сервант, де вони причаїлися, — а вийшло, що став власником квартири.
— Із якого дива вона мала б дарувати тобі ці банячки?
— Я колекціоную подібні речі. Ті, у яких живе давнина.
Інспектор звів брови.
— І де ж вони?
— У моїй кімнаті.
— Ану покажи… — попросив він і перший устав із місця.
Ми попрямували в кімнату, де чоловік узявся в боки й присвиснув.
— А на слідчих діях ми думали, що це якийсь непотріб, а то, виявляється, твоє. Ну й вар’ят ти, хлопче!
Капітан підійшов до велосипеда, що підпирав стіну, й поклав руку на кермо.
— Господи, а цей мотлох тобі нащо?
— Реставруватиму коли-небудь.
— Ну-ну, — слідчий скептично глянув на мене. — О, а це що таке? — запитав він, побачивши патефон, принесений хлопцями з гуртожитку. — Живий іще?
— Цілком!
— А платівки маєш?
— Є одна.
Я дістав із шафи батькову платівку «Братів Гадюкіних», а правоохоронець тим часом накрутив програвач. Наступної миті кімнату заполонило потріскування, що сплелося з голосом Кузі, який горлав «Сорок пачок „Верховини“». Капітан заплющив очі, насолоджуючись піснею, а коли та скінчилася — не міг приховати розчарування.
— Клянуся, це найкращі українські рокери! Уся молодість під них пройшла. Шкода…
— Шкода, — погодився я, згадавши, як любив «Братів» тато.
— Ну добре, піду я.
Чоловік попрямував у коридор і, стоячи на порозі, сказав:
— Притримаю закриття на кілька тижнів. Будеш мати якусь інформацію — приходь.
— Гаразд, — відповів я і зачинив за ним двері.
Чудово, коли зранку немає першої пари, а наступна відбуватиметься в корпусі, що через дорогу від твого будинку. Мала стрілка годинника ще не добігла до дев’ятої, як кухнею розповзся аромат меленої кави та свіжоспечених тостів. Я мав у запасі майже дві години, тож, аби даремно не тинятися квартирою, вирішив відвідати свого літнього товариша.
Середина осені ніби проскочила повз ринок антикваріату. На тлі покупців, одягнених доволі легко і яскраво, та розмаїття барвистих вишиванок і картин у ятках продавці виглядали, мов язичницькі ідоли — убрані у вовняні светри й замотані шаликами. Крамар Яша був схожий на капусту: у куртці, із якої стирчав і гольф, і піджак.
— Завчасно ви зиму зустрічаєте! — промовив я замість привітання, натякаючи на його прикид.
— Зима — підступна пора року, Андрію. Та й організм уже не той, — апелював продавець і на підтвердження своїх слів шморгнув носом.
— Що правда — то правда. Ранки вже геть холодні.
— Нічого, зараз зігріємося.
Крамар вправним жестом виклав на прилавок дві чашки і з термоса налив у них гарячого чаю. Я вхопився за горня, але Яша мене притримав:
— Зачекайте, юначе.
Не приховуючи здивування, я глянув на товариша, який уже діставав із кишені куртки залізну фляжку.
— У таку погоду самим чаєм не зігрієшся. Настоянка на калгані, — промовив чоловік і хлюпнув у чай коричневу рідину.
— Мені небагато, у мене скоро пари.
— Це ж для зігрівання. Ну, як ваші справи? Для мого прилавка нічого не маєте?
Відповіддю на запитання крамаря була тільки усмішка.
— Вам скоро нікуди буде складати свої цяцьки.
Я повільно надпив гарячого напою й озвучив головну новину свого життя:
— Уже буде. Ельза Олександрівна залишила мені у спадок свою квартиру.
З усіх знайомих, кому я повідомив цей факт, Яшу він вразив найменше.
— Здається, вас це не здивувало.
— Відверто кажучи, я підозрював, що ваша хазяйка утне щось подібне.
— Чому?
— Коли жінка самотня та ще й бездітна, то швидко звикає до людини, яка поруч. А ви — хлопчина порядний, чесний.
— Якби ще з цим подарунком я не успадкував її проблем…
Яша занепокоєно глянув на мене й запитав:
— Що ви маєте на увазі?
Двоє туристів підійшли до рундука та поцікавилися вартістю срібних портсигарів. Коли вони відійшли, Яша вмостився на рибацькому кріселку, а я продовжив:
— У мене таке відчуття, що хазяйку вбили.
Моє повідомлення спричинило такий ефект, що його вистачило б на десятьох слухачів. Крамар знерухомів — руки, що завжди активно жестикулювали, немов налилися свинцем, а погляд умить згас.
— Із чого ви зробили такий висновок? — тихо спитав він.
— Це довга історія, але, запевняю вас, тут щось не те.
— Скажу інакше: когось підозрюєте?
Ось так мимоволі історія набула детективного характеру, принаймні Яша озвучив низку питань, що вимагали відповідей. А без них моя версія не мала права на існування.
— Якщо є, то які, на вашу думку, мотиви? Кожному злочину передує мотив, якщо переступ, звісно, не скоює психопат.
— Я опираюся хіба на нарікання жінки. Вона стверджувала, що на неї полював привид її викрадача.
— Із того світу? — випередив мене чолов’яга.
— Так.
Попри занепокоєння, Яша усміхнувся, розуміючи абсурдність такого припущення. Лише мені було не до сміху: питання, звідки Ельза Олександрівна дізналася про місце поховання мого батька, залишалося відкритим.
— Ну гаразд. Мені вже час, — сказав я.
Продавець антикваріату підвівся.
— Андрійку, будьте обачні!
Прощання виявилося прохолоднішим за температуру повітря. Не тому, що ми не порозумілися, радше навпаки — крамар мав рацію.
На другу пару викладач не з’явився, і група розповзлася центром міста. Я з Петром подався на Словацького, де у старенькій совдепівській їдальні можна було з’їсти свіжих булочок із корицею, заплативши при цьому копійки. Я вирішив приховати свою версію загибелі Ельзи Олександрівни від друзів — нічого розпускати плітки, до того ж, нічим не підкріплені. Зрештою, час на місці не стоїть — і рано чи пізно істина проросте.
На останньому занятті, що проводилося в головному корпусі, завібрував мобільний. Одного погляду на дисплей вистачило, щоб попросити у викладачки дозволу вийти з аудиторії.
— Алло, — відповів я й одразу ж почув прискорене белькотіння тітки Марії.
— Андрію! Андрію, то цьотка! Що там у вас сталося? Чого тато не телефонує? Мати з’їдає себе! Чого мовчиш? Ти мене чуєш,
