Листи з того світу - Сергій Бут

— Думаю, досить, — сказав він.

— І це все? — розчаровано перепитав я.

— А ти на що сподівався?

— Думав, якось потрапимо всередину.

Моя репліка обурила капітана.

— Може, штурмом візьмемо? — огризнувся він. — Я роблю все, що можу, — промовив міліціянт і припечатав: — Клянуся!

— Це ж в інтересах слідства, — перебив я правоохоронця.

— Такі речі робляться з дозволу суду. За ґрати хочеш? Тоді вперед!

Я подумав, що капітан правий, і щоб якось реабілітуватися, запросив його до себе.

— То, кажеш, зараз тут господарюєш? Пощастило!

— Із чим?

— Пожив би з жінкою в гуртожитку МВС — зрозумів би, — розтлумачив він.

— До останнього моменту в кабінеті нотаріуса думав, що успадкую ці турки, — я вказав на сервант, де вони причаїлися, — а вийшло, що став власником квартири.

— Із якого дива вона мала б дарувати тобі ці банячки?

— Я колекціоную подібні речі. Ті, у яких живе давнина.

Інспектор звів брови.

— І де ж вони?

— У моїй кімнаті.

— Ану покажи… — попросив він і перший устав із місця.

Ми попрямували в кімнату, де чоловік узявся в боки й присвиснув.

— А на слідчих діях ми думали, що це якийсь непотріб, а то, виявляється, твоє. Ну й вар’ят ти, хлопче!

Капітан підійшов до велосипеда, що підпирав стіну, й поклав руку на кермо.

— Господи, а цей мотлох тобі нащо?

— Реставруватиму коли-небудь.

— Ну-ну, — слідчий скептично глянув на мене. — О, а це що таке? — запитав він, побачивши патефон, принесений хлопцями з гуртожитку. — Живий іще?

— Цілком!

— А платівки маєш?

— Є одна.

Я дістав із шафи батькову платівку «Братів Гадюкіних», а правоохоронець тим часом накрутив програвач. Наступної миті кімнату заполонило потріскування, що сплелося з голосом Кузі, який горлав «Сорок пачок „Верховини“». Капітан заплющив очі, насолоджуючись піснею, а коли та скінчилася — не міг приховати розчарування.

— Клянуся, це найкращі українські рокери! Уся молодість під них пройшла. Шкода…

— Шкода, — погодився я, згадавши, як любив «Братів» тато.

— Ну добре, піду я.

Чоловік попрямував у коридор і, стоячи на порозі, сказав:

— Притримаю закриття на кілька тижнів. Будеш мати якусь інформацію — приходь.

— Гаразд, — відповів я і зачинив за ним двері.

Чудово, коли зранку немає першої пари, а наступна відбуватиметься в корпусі, що через дорогу від твого будинку. Мала стрілка годинника ще не добігла до дев’ятої, як кухнею розповзся аромат меленої кави та свіжоспечених тостів. Я мав у запасі майже дві години, тож, аби даремно не тинятися квартирою, вирішив відвідати свого літнього товариша.

Середина осені ніби проскочила повз ринок антикваріату. На тлі покупців, одягнених доволі легко і яскраво, та розмаїття барвистих вишиванок і картин у ятках продавці виглядали, мов язичницькі ідоли — убрані у вовняні светри й замотані шаликами. Крамар Яша був схожий на капусту: у куртці, із якої стирчав і гольф, і піджак.

— Завчасно ви зиму зустрічаєте! — промовив я замість привітання, натякаючи на його прикид.

— Зима — підступна пора року, Андрію. Та й організм уже не той, — апелював продавець і на підтвердження своїх слів шморгнув носом.

— Що правда — то правда. Ранки вже геть холодні.

— Нічого, зараз зігріємося.

Крамар вправним жестом виклав на прилавок дві чашки і з термоса налив у них гарячого чаю. Я вхопився за горня, але Яша мене притримав:

— Зачекайте, юначе.

Не приховуючи здивування, я глянув на товариша, який уже діставав із кишені куртки залізну фляжку.

— У таку погоду самим чаєм не зігрієшся. Настоянка на калгані, — промовив чоловік і хлюпнув у чай коричневу рідину.

— Мені небагато, у мене скоро пари.

— Це ж для зігрівання. Ну, як ваші справи? Для мого прилавка нічого не маєте?

Відповіддю на запитання крамаря була тільки усмішка.

— Вам скоро нікуди буде складати свої цяцьки.

Я повільно надпив гарячого напою й озвучив головну новину свого життя:

— Уже буде. Ельза Олександрівна залишила мені у спадок свою квартиру.

З усіх знайомих, кому я повідомив цей факт, Яшу він вразив найменше.

— Здається, вас це не здивувало.

— Відверто кажучи, я підозрював, що ваша хазяйка утне щось подібне.

— Чому?

— Коли жінка самотня та ще й бездітна, то швидко звикає до людини, яка поруч. А ви — хлопчина порядний, чесний.

— Якби ще з цим подарунком я не успадкував її проблем…

Яша занепокоєно глянув на мене й запитав:

— Що ви маєте на увазі?

Двоє туристів підійшли до рундука та поцікавилися вартістю срібних портсигарів. Коли вони відійшли, Яша вмостився на рибацькому кріселку, а я продовжив:

— У мене таке відчуття, що хазяйку вбили.

Моє повідомлення спричинило такий ефект, що його вистачило б на десятьох слухачів. Крамар знерухомів — руки, що завжди активно жестикулювали, немов налилися свинцем, а погляд умить згас.

— Із чого ви зробили такий висновок? — тихо спитав він.

— Це довга історія, але, запевняю вас, тут щось не те.

— Скажу інакше: когось підозрюєте?

Ось так мимоволі історія набула детективного характеру, принаймні Яша озвучив низку питань, що вимагали відповідей. А без них моя версія не мала права на існування.

— Якщо є, то які, на вашу думку, мотиви? Кожному злочину передує мотив, якщо переступ, звісно, не скоює психопат.

— Я опираюся хіба на нарікання жінки. Вона стверджувала, що на неї полював привид її викрадача.

— Із того світу? — випередив мене чолов’яга.

— Так.

Попри занепокоєння, Яша усміхнувся, розуміючи абсурдність такого припущення. Лише мені було не до сміху: питання, звідки Ельза Олександрівна дізналася про місце поховання мого батька, залишалося відкритим.

— Ну гаразд. Мені вже час, — сказав я.

Продавець антикваріату підвівся.

— Андрійку, будьте обачні!

Прощання виявилося прохолоднішим за температуру повітря. Не тому, що ми не порозумілися, радше навпаки — крамар мав рацію.

На другу пару викладач не з’явився, і група розповзлася центром міста. Я з Петром подався на Словацького, де у старенькій совдепівській їдальні можна було з’їсти свіжих булочок із корицею, заплативши при цьому копійки. Я вирішив приховати свою версію загибелі Ельзи Олександрівни від друзів — нічого розпускати плітки, до того ж, нічим не підкріплені. Зрештою, час на місці не стоїть — і рано чи пізно істина проросте.

На останньому занятті, що проводилося в головному корпусі, завібрував мобільний. Одного погляду на дисплей вистачило, щоб попросити у викладачки дозволу вийти з аудиторії.

— Алло, — відповів я й одразу ж почув прискорене белькотіння тітки Марії.

— Андрію! Андрію, то цьотка! Що там у вас сталося? Чого тато не телефонує? Мати з’їдає себе! Чого мовчиш? Ти мене чуєш,