Листи з того світу - Сергій Бут

— Лягаймо спати. Завтра працюватиму весь день.

— На роботу? — перепитала Оксана. — Ти хоч розумієш, що, за студентськими мірками, ти став олігархом?

— Розумію. Але працювати однак потрібно. І в університет треба частіше навідуватися — лекції закінчилися.

Втома таки взяла гору, і я ліг на диван. Оксана вмостилася поруч і пригорнулася до мене. Було незручно, але приємно.

2

Понеділок відчинив двері не тільки перед новим тижнем, а й справжнісінькою осінню. Вона увірвалася без стукоту, забувши про шляхетні манери.

Холод спорожнив гардероби в багатьох квартирах. Плащі та шалики змінили вішаки на людські плечі, а сезонне взуття покинуло затишні коробки, вирвавшись на бездоріжжя з калюж і болота. Мій початок тижня стартував марафоном, у якому я мав здолати всі проблеми, що лягли на плечі. У першому колі довелося змагатися з бюрократичною системою при оформленні спадщини, яку без матеріального заохочення — сплати мита й податків — не було шансів перемогти. У другому колі естафету підхопило БТІ, де відбувалася реєстрація майна. Усе це ускладнювалося додатковими перешкодами: роботою та навчанням, проте фініш був не за горами.

Мою заклопотаність помітив спостережливий Павло. Докумекав, що відсутність на багатьох парах зумовлена не банальним прогулюванням, а чимось більшим. Разом із Петром він засипав мене питаннями на одній із лекцій, і щоб угамувати цікавість товаришів, довелося розповісти про зміни, що трапилися в моєму житті.

Найбільше здивувався Павло, який завжди вирізнявся гендлярською вдачею. За лічені хвилини він запропонував із десяток ідей, що допомогли б мені не турбуватися про несвоєчасне нарахування стипендії, або й узагалі забути про роботу та розпочати безжурне життя. «У гіршому разі, — казав він, — продаси цю і купиш іншу, у новобудові. Залишаться гроші на машину, ще й рахунок відкриєш». Петро скептично посміхався, бо наперед знав мою відповідь. Та й Павло знав, хоч і демонстрував свою бурхливу фантазію.

— Ти збожеволів? — парирував я. — Продати квартиру в самому серці Львова?! Усе, годі про це. І пам’ятайте — жодного слова! Нікому!

Остання репліка прозвучала, як погроза. Насамкінець я запросив Апостолів оглянути помешкання і, дочекавшись завершення навчального дня, поспішив у відділок на зустріч із дільничним інспектором.

Поки капітан займався оформленням офіційної частини протоколу, я роздивлявся його кабінет. Комірчина нагадувала зону стихійного лиха. Скрізь бовваніли стоси справ. У кутку вони були складені одна на одну, утворивши прямокутні гори. Окремі папірці встеляли стіл і стару канапу, інші висіли на стінах як графіки чергувань і обходу території. Ліворуч стовбичила стара шафа на трьох ніжках, четвертою їй слугувала цеглина. Поруч лежали ще три, ймовірно, на випадок поломки інших підпор. Особливістю цього кабінету була низька посадка щодо рівня землі. Точніше кажучи, це був підвал із невеличким вікном, крізь яке виднілися ноги пішоходів, що снували тротуаром туди-сюди.

Господар цих апартаментів схилився над протоколом, наставивши на мене свою лисину, що у світлі настільної лампи виблискувала, мов намащена смальцем. Нарешті капітан закінчив писанину та звернувся до мене:

— Ось, прочитай, чи правильно записав.

Я взяв у руки два аркуші й хутко їх передивися. Нічого нового в них не побачив, тож переконавшись у правильності всіх даних, повернув назад.

— Ніби все добре, — невпевнено промовив я.

— Щось не так?

Щось справді було не так, але я не знав, що саме. Про те, що напис на руці покійної мав відношення до мене, казати не хотілося. Це таємниця, що не підлягала розголошенню. А говорити натяками в міліції було просто необачно, тому я поцікавився:

— Чи можна ваш номер, на випадок, коли щось згадаю?

Міліціянт уважно глянув на мене й на паперовому стикері написав номер свого мобільного.

— Згадаєш, клянуся погонами! У разі чого — зателефонуєш.

— Обов’язково.

Я підвівся з місця, та слуга закону зупинив мене:

— Не знаєш, що це за напис? — спитав слідчий, простягаючи фотокартку з назвою кладовища на руці хазяйки.

— Гадки не маю, — твердо відповів я.

— Клянешся?

Я звів брови, здивований дилетантством інспектора.

— Ну добре, можеш іти. Коли що — телефонуй.

Я вийшов на вулицю, та полегшення не відчув. Незавершена справа дихала в потилицю, й цього разу вона наблизилася впритул. Нутром відчував лихе. Ніби щось забув, проґавив, не помітив. Інтуїція не спала, чатувала на варті. Якась деталь просочилася крізь кордони пам’яті, залишивши по собі непомітний слід. Але, мабуть, іще не час був натрапити на нього.

Загорнувшись у куртку, я подався мокрим асфальтом у напрямку університету Франка, де призначив здибанку Оксані.

— Що сказали в міліції? — спитала Ксеня, на ходу розкриваючи парасолю.

— Розглядають версію самогубства.

— А ти? — гукнула вона, намагаючись перекричати вітер.

Мряка розігнала городян по домівках, і якби не зустрічні пориви, ми б уже дісталися Соборної.

— Факти вказують на те, що Ельза Олександрівна сама вкоротила собі віку.

— Вона точно була прибацана, — переконливо мовила подруга.

— Чому?

— Залишити квартиру фактично чужій людині!

— Я намагався відмовитися від неї…

— Ти теж прибацаний!

Я залишив ці слова без коментарів, прекрасно розуміючи її обурення: відмовитися від такої спадщини міг хіба що дурень.

Оксана стояла посеред кімнати і майже так само, як я, коли опинився тут уперше, приголомшено розглядала помешкання.

— Оце так хороми!

— Берімось їх чепурити! — сказав я, відсилаючи Оксану на кухню.

Кімната Ельзи Олександрівни мала такий вигляд, буцім тут пройшовся справжній буревій. Хоча чого можна було сподіватися від роботи експертів і міліціянтів?

Насамперед я порозкладав стільці, аби вони не перешкоджали рухові, та розсунув гардини, що затуляли світло. «Так значно краще», — підсумував я і взявся наводити лад на столі. Усі папери, що лежали на поверхні, успішно перемістилися в шухляди. Одяг попрямував у шафу. Решта речей, що потрапляли під руку, були складені в коробку, а та, у свою чергу, — обмотана скотчем і транспортована на шафу. Я взяв швабру й заходився мити паркет. Коли дістався до ліжка, швабра натрапила на якийсь предмет. Довелося стати навколішки, щоб розгледіти, що стало їй на заваді. Там лежала кулькова ручка, колись подарована мною Ельзі Олександрівні. Коли б не її ребриста основа, то вона, певно, закотилася б далеко, а так — лежала собі скраєчку. Я сховав її в шухляду стола. Наприкінці прибирання з’явилися Апостоли. Петро притарабанив патефон, що досі зберігався в гуртожитку. Павло відразу подався оглядати квартиру.

— Ми подумали, оскільки в тебе вже є своя хата, то він тобі не завадить. Бо в нас навіть платівок немає, — сказав Петрик і вручив мені програвач.

— Усе правильно. Дякую!

Поки ми з Петром правили теревені, Павло встиг побувати в моїй