Листи з того світу - Сергій Бут
— Стоп! — вигукнув я.
Павло відсмикнув руку від клямки, мов від розпеченого заліза.
— Туди не можна.
Такого лаконічного пояснення для приятеля виявилося недосить. Він запитально глянув на мене.
— Я опечатав цю кімнату, принаймні на рік. Із поваги до покійної.
— О’кей, тоді на кухню.
Не чекаючи запрошення, Павло прошмигнув повз нас у згаданому напрямку. Ми з Петром перезирнулися.
— Як ти його терпиш? — жартома спитав я.
— Уже звик. Ми ж із першого класу знаємося.
— У тебе до нього імунітет, — докинув я, усміхаючись.
Із кухні прорвався голос Павла.
— Я все чую!
Ми усміхнулись і попрямували за ним.
Хмари давно опустилися до землі, й місячне сяйво ніяк не могло прокласти собі шлях крізь їх товщу. Коли б не вулична ілюмінація, то вигляд із вікна був би гнітючий.
— От, що значить центр! — сказав Павло, стоячи біля вікна з чашкою кави. — Куди не глянь — усюди світло. Не те, що з нашого гуртожитку.
Ксеня з Петром усміхнулися. Павло продовжував виголошувати оди помешканню, та несподівано переключився на колекцію джезв, що, певно, намуляла йому очі.
— Слухай, Багрію, а чого в тебе стільки тих турок?
Петро з Оксаною, мов за командою, задерли голови до креденса.
— Ага, я теж помітив, — уклинився Петро.
— Хіба я вам не казав? — спитав я, обвівши присутніх поглядом.
Оксана відвела очі — вона єдина знала правду.
— Хазяйка ворожила, — пояснив я.
Петро так здивувався, що аж рота роззявив, а Павло, ніби нічого й не було, видав:
— Гм… Цікаво, але я в такі дурниці не дуже вірю.
Як же мені хотілося підтакнути йому в цей момент!
— А я вірю! — твердо мовив Петро. — Коли я був у шостому класі…
— Та знаємо ми твою історію про привид у тітчиній хаті! Ходімо вже — пізно.
Друзі заметушилися, і за якусь мить ми з Оксаною залишилися самі.
Ми поскладали все на місця й рушили до кімнати. Дівчина заснула, ледь торкнувшись головою подушки. Я тільки позаздрив такій вправності, згадавши, як важко це дається мені на новому місці. Та я не засмутився — о такій порі дуже зручно зводити баланс запланованих і виконаних справ. У більшості випадків сальдо моєї діяльності на кінець дня було дебетовим, а те, що залишалось у кредиті, переносилося на найближчий час. Це було запорукою успіху. Щоправда, уже кілька днів у цій системі підрахунків відбувався збій. Дані не сходились і, найгірше, я досі не міг виявити помилку. Розбираючись у цих хитросплетіннях, я й не помітив, як думки опинилися в тенетах дрімоти.
Я — у дивному лісі, де замість дерев — чагарі ліщини. Гілки проростають просто з-під ніг, захоплюючи єдину стежину, що нею доводиться пробиратися крізь хащі. Ще трішки, і ця в’язниця поглине мене і, якщо не протидіяти, можна залишитися її бранцем назавжди.
Я щосили починаю ламати чіпке гілляччя.
Сухе патиччя тріщить, мов крига навесні, ліс наповнюється звуками цього хрускоту… Хрускіт!
Я вириваюся з полону сновидінь.
Оксана спить.
«Господи, хрускіт!» — як я раніше не здогадався?
Намагаючись не розбудити Ксеню, я прошмигнув до коридору, а звідти — до кімнати Ельзи Олександрівни. Здавалося, серце хотіло мене обігнати — так швидко калатало в грудях. Я різко висунув шухляду та взяв ручку, яку поклав туди вдень.
«Чорт забирай! Цього не може бути!.. Який же я телепень!»
За спиною рипнули двері. Я мерщій озирнувся й побачив сонну Оксану.
— Господи, ти чого підкрадаєшся?
— Прокинулась, а тебе нема. Що ти тут робиш?
— Згадав дещо, — заспокоїв я дівчину, ховаючи ручку в шухляду. Повертайся, я зараз.
Ксеня залишила мене самого. Тривога стрімко мчала тілом, породжуючи сумніви щодо версії самогубства хазяйки. Саме у сні вдалося викристалізувати думку, що непокоїла останнім часом. Саме хрускіт сухих гілок нагадав звук кулькової ручки, на яку я наступив, намагаючись допомогти Ельзі Олександрівні вибратися з обіймів смерті.
Спантеличений її вчинком і написом на руці, я не надав ваги цій дрібниці.
Як виявилося згодом, саме в ній зачаїлася правда…
Інтуїція не підвела. Жоден самогубець не доводитиме перед смертю свою правоту. Самогубцю байдуже! Щонайбільше, залишить передсмертну записку з поясненнями свого вчинку, але аж ніяк не розписуватиме тіло якимись посланнями, ще й латиною. Не було жодних сумнівів у тому, що Ельза Олександрівна знала відповідь на моє питання від самого початку, але тримала її в таємниці, щоб видати в найбільш підходящий момент. Так само я не сумнівався, що хтось утрутився у її плани…
Тільки цей «хтось» не подумав, що тендітна жінка, затиснена смертельними лещатами, знайде в собі сили дістати з кишені ручку і в останній момент написати на руці лише мені відоме словосполучення, значення якого дивним чином знала і вона. Той «хтось» не спрогнозував, що цей «сигнал» стане основним доказом насильницької смерті жінки. Було очевидно: Ельзу Олександрівну позбавили життя навмисне!
Світ перевернувся догори дриґом! Із мого відкриття випливало два висновки: ворожка пішла зі світу не сама; вона знала місце поховання мого тата, а отже…
О, Господи! Життя в потойбічності існує!..
Я не знав, котре з цих одкровень мене більше приголомшило, але вони обидва викликали сильне запаморочення.
Тишу кімнати заколисувало ритмічне дихання Оксани — вона знов поринула в сон.
Я не хотів лягати, тож підійшов до вікна.
Ніч разом із негодою розігнала з площі людей, утім мою увагу прикував костел в ілюмінації. Насолодившись нічним виглядом церкви, погляд перестрибнув на інші архітектурні пам’ятки й обнишпорив усе, що було в полі його досяжності. Усюди панували тиша та спокій. Аж раптом з-під темної стіни монастиря на освітлену ділянку вийшов чоловік і зупинився, дивлячись просто на мої вікна. Це було так несподівано, що я відскочив від вікна. Серцебиття значно прискорилось, а тілом пробіг холодок. Трохи заспокоївшись, я знову припав до шиби: площа спорожніла, перехожого ніби вітром здуло. Я кинувся до шафи, де зберігав іще батьків польовий бінокль, але повернувшись із ним до вікна, нічного перехожого так і не виявив.
Попри те, що я давно виріс зі штанців початківця, робота в «Мак-Дональдсі» ставала більш каторжною. Як наслідок, почав помилятися. Якщо субота пройшла без ексцесів, то в неділю я напартачив. Ніч напередодні виявилася непростою: спати з думкою про те, що в сусідній кімнаті скоєно злочин, було вкрай важко. Поступово ця гадка інфікувала собою інші, й на ранок у голові вирувала епідемія домислів.
Коли прийшла моя черга смажити картоплю, я думав про що завгодно, тільки не про неї. Як
