Листи з того світу - Сергій Бут

— Може охорону якусь надасте? Чорт, це вже не смішно! Я не спав цілу ніч!

— Треба зачекати. Він чи вона себе ще покаже.

На цих словах я зрозумів, що знову залишаюся сам-один із невідомістю.

— Ти не переживай, щойно все вилізе, я негайно підключусь. А поки — вибач.

Я опустив голову.

— А це я підшию до справи, — сказав капітан, махнувши моїм папірцем.

Коли я вже був перед дверима, слідчий іще раз озвався:

— Про це ж знали тільки ми…

Голос співрозмовника здійнявся луною, і я чимдуж покинув кабінет, щоб не закричати від безвиході.

Нестримний потік відвідувачів не допоміг викинути з голови таємничого листа. Автоматично виконуючи свою роботу, я паралельно уявляв містичного автора погрозливого повідомлення. Те, що в тих словах зачаїлася прихована небезпека, не було жодного сумніву: хтось, чи щось, намагався мене налякати, і йому це вдалося. До того ж так добре, що сьогодні я збирався ночувати в Апостолів. У них я почуватимуся в повній безпеці і, можливо, навіть усе розкажу друзям — носити в собі тягар цих подій ставало дедалі нестерпніше.

Але це буде потім, зараз я намагався визначити джерела загрози. Варіантів було два: реальний, під яким малося на увазі існування конкретної особи, яка вчинила замах на життя хазяйки і тепер з незрозумілих причин взялася за мене, і другий, у який хотілося вірити якнайменше, однак він уперто укріплював свої позиції. Морок потойбічності впевнено поглинав мене. Раптом я відчув, що в системі координат моїх цінностей стався збій. Якщо раніше аномалії сприймались, як щось не пояснюване наукою, то тепер мої логічні переконання були зміщені вчинком Ельзи Олександрівни. Якби не той напис, то все можна було б пояснити, але назва венеціанського кладовища на руці покійниці сплутала всі карти. «Мотив, мотив… Яша — правий, треба шукати мотив, навіть у позаземної істоти він повинен бути. Кому я міг стати кісткою в горлі? Ну з хазяйкою зрозуміло — у неї свої рахунки з минулим, а до чого тут я?»

— Чорт! — вилаявся я, привернувши увагу колег, які вже готувалися до кінця зміни.

— Згоден, важкий був день, — відреагував Сашко.

Без жодних пояснень я подався до виходу.

Приховати від Апостолів справжню причину свого візиту не вдалося.

Я був надто збуджений. Товариші, які звикли бачити мене врівноваженим і спокійним, негайно взялися за допит. І я не встояв. Тембр мого голосу налаштував хлопців на серйозний лад, і я розповів усе, попередньо взявши з них обіцянку про нерозголошення почутого. Коли я врешті поставив крапку оповіддю про лист із БТІ, друзі виглядали, як смерть. Історія розвела хлопців по різні боки барикад: Павло наполягав на існуванні живого злочинця, Петро ж вірив, що це — справа рук якоїсь нечисті.

— Ну все, досить! — урвав нас Павло. — Наразі це тільки слова в письмовому вигляді і нічого більше. Багрію, попереду Новий рік і свята, тобі треба розслабитися. Давай поїдемо в Славське до мого вуйка, відпочинемо, покатаємося на лижах, а там побачимо.

На планах про зимові канікули наша бесіда завершилася.

Заспокійливим фактором панічної втечі з дому виявилася репліка друга: «Наразі це тільки слова».

Наразі…

6

Засніжені хребти Карпат височіли по обидва боки електрички, що, звиваючись, прокрадалася між ними, мов гадюка. Численні повороти викликали легкі напади нудоти, що було добре видно по Оксані, але, заворожена красою гір, вона не відривала погляду від вікна. Хлопці спали, схиливши голови на плечі один одному. За кілька хвилин потяг зупинився у Славському, де нас уже чекав родич Павла.

Вуйко Зорян був родом із Закарпаття і вважав себе русином, але перебравшись після одруження по цей бік гір, поступово «українізувався». Узимку він із дружиною здавав на прокат лижі та сноуборди, а влітку — кімнати в оренду в невеличкому будиночку. У холодну пору року він не опалювався, крім вітальні, де був камін. Тут ми не раз зупинялися з хлопцями, коли приїжджали покататися на лижах. Вуйко Зорян мав широку душу та щирий усміх, що, здавалося, ніколи не сходив із його вуст. Він стояв біля своєї «волинянки» і звично усміхався.

— О-о-о, сего разу вас троха більше.

— Троха є, вуйку, — відповів Павло. — То — Оксана, вона з Андрієм.

Я усміхнувся і потиснув чоловікові руку.

— Файно є! У залі всі ся помістите.

Ми повантажили наплічники до багажника і вмостилися в машині. Щойно транспорт рушив, як Зорян заходився змальовувати плюси та мінуси цього сезону. Казав, що снігу випало багато, лижників також чимало, а йому з того і заробіток добрий. Він говорив просто, не вихвалявся, можна сказати — констатував факти, викликаючи цим повну довіру. Ця риса разом з усмішкою наділяла його неабиякою харизмою, що була просто необхідна в роботі з людьми.

До вечора ми з хлопцями облаштовували своє тимчасове помешкання; Оксана ж допомагала Вірі, дружині Зоряна, готувати вечерю. Атмосфера панувала тепла й піднесена, усі чекали завтрашнього дня, коли можна буде виїхати на Захара.

Прикро, але погода зіпсувалася. Здійнявся сильний вітер, що, натягнувши снігову завісу, звів нанівець усі шанси на катання. Хуртовина тримала селище в облозі до самого Нового року, який ми відсвяткували разом із сім’єю Зоряна.

На другий день січня я прокинувся о восьмій ранку і, не почувши вже звичного тремтіння шиб, тихенько вийшов на ґанок.

Довкола стояв штиль.

Крони смерек нерухомо дивилися в синє небо, що врешті перестало віншувати снігом. Зі стайні чулося бекання овець — останніми днями його старанно глушив ошалілий вітер. Погода змилостивилася, створивши чудові передумови для катання на гірських схилах. Для Оксани, яка вперше стала на лижі, це стало справжнім випробуванням. Завзяття, з яким дівчина приборкувала лижі, не минулося марно — на ранок вона ледве пересувала ноги. Кожен крок супроводжувався міною болю, свинцеві ноги насилу відривалися від землі, відмовляючись коритися. Завдяки Зоряну, який підвіз нас до вокзалу, перша частина мандрівки пройшла успішно.

Повернувшись у столицю Галичини, я повіз подругу до себе на реабілітацію. Тепла ванна та кілька чашок трав’яного чаю з лимоном допомогли зняти втому. Щоб розігріти м’язи, я змастив її ноги маззю з високим вмістом перцю. За якийсь час Ксеня міцно спала, я ж узявся до хатніх справ.

У коридорі стояли дві коробки з лижними черевиками — Зорян попросив здати взуття в ремонт. Цією справою мав займатися Павло, але я не відмовив йому в зберіганні спортивного інвентарю. Разом зі стареньким велосипедом коробки займали значну частину житлової площі, тому я вирішив за першої-ліпшої нагоди транспортувати їх у підвал. Розвісивши