Країна гіркої ніжності - Володимир Лис

— Рубцова!

Різкий, гострий, мов лезо бритвочки, якою заточували олівці, голос вернув її до тями.

— Що з тобою?

Вчителька спитала суворо. Дуже суворо. Тоді крикнула:

— Встань, коли до тебе звертаються.

Даза підвелася. Ноги й руки, все тіло стало ватяним.

— Я… Я так не писала.

— Що не писала?

— Я не робила цих помилок.

— Яких помилок?

— Ось цих…

Даза піднесла зошит Варварі Семенівні. Та подивилася в зошит, а тоді на Дазу:

— А хто ж зробив?

— Не знаю.

— Ти… Ти мене в чомусь підозрюєш, Рубцова?

— Ні, — злякалася Даза. — Ні. Але…

— Що — але?

— Нічого.

Даза подумала: віднині вона пропаща. Зовсім пропаща.

«Я зовсім пропаща», — так ще раз подумала.

То було в травні. І то від цього почуття пропащості порятувала її Сонтаринка, порадивши писати листа мамі.

Війна прийшла несподівано, і вже потім зрозуміє Даза: порятувала її від багато чого. Але війна принесла й велике горе. Хоча спочатку ніякого горя не передбачалося. Тетяна Борисівна сказала, повідомивши про підступний напад фашистів, що через місяць кращі піонери поїдуть на екскурсію до здобутого доблесною і героїчною Червоною армією Берліна дивитися на Гітлера у клітці.

…Через місяць їх вантажили в «теплушки», вивозити кудись на схід, бо ворог, наближаючись до Києва, уже навіть обійшов їхнє містечко. «Теплушки» виявилися звичайними товарними вагонами, причепленими до состава з цистернами, і в кожен з чотирьох вагонів їх набили густіше, ніж оселедців у бочку.

Поїзд їде Україною, переїжджає Дніпро. Даза чує голос:

— Хоч би зараз не налетіли.

Вірка Ситченко. А до Дази тулиться Сонтарина. Чи Даза до Сонтарини.

Їх, білих ворон, ворогів чи майже ворогів, хотіли розмістити в різних вагонах. Крик Сонтаринки — крізь час, крізь простір, чутний як тоді:

— Ми будемо разом. Або розстріляйте нас тут.

ТеБе:

— Ця… Ця … німецька підспівувачка… німецька вівчарка… Я не дивуюся… А ти теж, Рубцова?

— Я теж хочу бути разом із Сонтариною, — вперто каже Даза.

Раптом Сонтарина підходить до виховательки:

— Якщо ви не вибачитеся, Тетяно Борисівно, я проколю собі живіт. Ось цим шилом. Або серце.

— Що? Вибачитися? Перед тобою? — ТеБе верещить. — Це за що я маю вибачатися?

— Я не німецька підспівувачка, — Сонтарина приставляє шило, яке невідомо де знайшла, до живота. — Я радянська людина.

ТеБе кинулася до неї і після короткої боротьби забрала шило. Вибачитися не вибачилася, але дозволила їхати разом — Сонтарині і Дазі.

А літаки налетіли вже за Дніпром. Ешелон мовби розтинав навпіл поле, видно було нескошену пшеницю, яка починалася відразу за рідкою посадкою. Ревіння літаків — саме так сприйняла Даза ті звуки — нагнало жах. А потім прогриміли вибухи. Одна бомба влучила у цистерну, інша — в сусідні вагони. Та вибуховою хвилею розтрощило й стіни їхнього, двоє дітей загинули, десятеро чи й більше було поранено.

Страшне пожарисько — горіли й рвалися цистерни, горіли вагони, горіло небо, дорога, поле, яким бігли охоплені вогнем діти й дорослі, й кричали, кричали, кричали діти, котрі вижили, а тепер втікали у поле. Уже коли відбігли трохи, почули крик навздогін:

— Не залишайте!

Даза озирнулася, озирнулася й Соня. За метрів десять од ешелону намагалася підвестися ТеБе. Мабуть, була поранена. З вагона зуміла вибратися, а далі впала й не могла підвестися.

— Хай здихає, зараза, — сказала Лєрка.

— Ні, — це промовила Сонтарина.

І повернула назад. Повагавшись, за нею — Даза.

— Ненормальні, — кричала їм у спини Валерія Капустіна.

На бігу їх перепинила старшокласниця:

— Ви куди? Зараз рвоне ще цистерна. Он та…

— Ми…

Сонтарина не доказала, побігла далі. Тримаючись за живіт, Тетяна Борисівна намагалася підвестися. Спідниця, піджак, все в неї було вимазане кров’ю. Простягла руки їм назустріч:

— Дівчаточка… Що ж це робиться?

Вони спробували її підвести. Худа ТеБе виявилася важкою для двох підлітків.

— Киш… Кишки вивалюються, — стогнала вихователька.

Від погляду на те місце, за яке трималася Тетяна Борисівна, Дазу знудило. Вона виблювала — здавалося, нутрощі у неї теж вивертає назовні.

— В-витрися, — Сонтарина подала хустину.

Ця худюща тиха дівчинка дивилася на диво ясним поглядом. Страх сидів хіба в кутиках очей, що були незвично великими. Удвох таки якось підвели ТеБе. І пішли, пошкандибали полем. Страшно рвонуло ззаду. Але осколки металу пролетіли мимо. Тільки стало враз душно-душно, ніби на небі з’явилося ще одне сонце.

— Який же ідіот наказав чіпляти вагони з дітьми до ешелону з пальним, з цистернами? — простогнала Тетяна Борисівна і ще тихіше: — Ой, дівчатка мої любі…

Біда наздогнала зовсім неподалік від посадки — невеличкого гайку, до якого побігли уцілілі діти й дорослі. Спочатку за спиною почувся гуркіт, потім задвигтіло небо. Поверталися літаки, відбомбившись, зробивши свою чорну справу. Як виявилося, не до кінця. Один із залізних круків дав кулеметну чергу по тих, котрі не встигли сховатися. По них. Кулі посипалися густим вогняним роєм.

Спочатку Даза відчула, як поважчала Тетяна Борисівна, потім побачила, як опускається на землю Сонтарина.

Закричала:

— Соню!

Відпустила виховательку, й та впала на землю.

— Рубцова, — простогнала ТеБе.

Сонтарина лежала долілиць. Даза перевернула подругу, найріднішу її дівчинку, на спину. Спочатку побачила цівку крові на скроні, закривавлену шию, а потім погаслі Сонтаринчині блакитні, як небо ясної погоди, очі.

Вона струсонула подругу, вдарила легко по щоці, спробувала навіть дихнути в її розкритий рот. Розпачливо озирнулася.

Крикнула, а швидше хрипло прошептала:

— Допоможіть…

Віддалялися літаки, кликали на допомогу від пошматованого ешелону люди. Хтось вийшов з посадки і поволі став наближатися до них.

Даза тримала на колінах голову Сонтарини. Сльози душили її, в очах темнішало й темнішало. Поруч стогнала все тихіше Тетяна Борисівна.

«Як же я житиму?» — встигла подумати Даза, перш ніж знепритомніла.

Услід за кухаркою з їхнього харчоблоку до неї підбігла Валерія.

Вони не знали, що попереду чекають майже два довгих роки поневірянь, безпритульності, жебракування, роботи на чужих людей, втеч від облав, доки в маленькому полтавському містечку не пристануть до доброї напівсліпої бабусі. На той час Даза називалася Дариною, Одаркою, бо ім’я Даза викликало підозру — чи не єврейка? Через два роки ніхто б не впізнав колишню Дазу, яка після смерті Сонтаринки жила начеб із застиглим, хоча й вперто живим серцем.