Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

Він ще раз глянув на землю. З осіннім смутком шелестіли берізки.

— А коли я справді беруся до діла, — сказав він, йокнувши на туговуху кобилу, — щойно тільки візьмуся, то вона знай вишуковує іншої зачіпки.

Не знаю, як дійшло до такого. Мабуть, під впливом настрою ми поринули в атмосферу безглуздої німотної нехоті. Все цьому сприяло: хмари затулили сонце, листя зсохлося, пташки замовкли, а шкапа запала в дрімоту. Я почав розмірковувати про своє становище на цьому світі. Воно відповідало тій обставині, що в кишені штанів я мав всього-на-всього завинені в брудний носовичок одинадцять ере.

І тут кобила спинилася без принуки. По-літньому вузький і мілкий струмочок майже безшумно викрадався з лісу, вбігав у кам’яну трубу під дорогою й зникав у рідколіссі по той бік шляху. Ми злізли з підводи, й селянин видобув відро.

Саме тоді ми почули чудні звуки. Немовби засідання якогось неймовірного стишеного польського сейму чи щорічне висвячування в Римі, телефонно озвучене в Китаї. Якби тоді були підхожі радіоапарати, одразу вдалося б знайти влучне порівняння.

На пагорбі, напівсхований у заростях, сидів білобородий старий і вголос читав книжку в червоній палітурці. Змісту ми не розуміли, це була чужоземна мова, що нагадувала німецьку. Скрипучий, хрипкий, невиразний, недорікуватий голос, як ото в літніх людей. Зате картина справляла враження. У самому серці Швеції чоловік у лахмітті, з клунком біля розкарячених ніг у репаних черевиках, з найгарнішою на всю Європу білосніжною бородою вичитує незрозумілі слова із червоної книжки. Невдовзі настане половина літа, над нами нависають грозові хмари, при дорозі стоїть спрагла шкапина, мовчать птахи.

Стариган глянув угору, прочитав ще кілька рядків, узяв гілочку, заклав у книжку й стулив докупи сторінки з таким виляском, ніби між них потрапив комар. Тоді приязно кивнув нам.

— Добридень, — привіталися ми.

— Добридень, панове.

— Ото ви, значить, сидите та студіюєте, — сказав селянин.

Дід добродушно, трохи зверхньо усміхнувся, показавши білі щербаті зуби, й почухався за вухом.

— Так. А ви, панове, їдете собі.

Панове хитнули головами. Селянин вийняв пальця з бороди й показав на мене.

— Ось цей хлопець пише й читає вірші. Приїхав поїздом, а мені у справах треба до міста.

Поставивши відро, він рушив до старого, я — вслід за ним.

— Сядьте, — запросив нас білобородий.

Ми сіли, бо нічого іншого не залишалось робити. День для того й був призначений — весь час сидіти та слухати. Кобила стояла на узбіччі, споглядала на струмок, а той утікав щонайпрудкіш — як тільки міг. Мій супутник вирішив, мабуть, що нема чого квапитися з водопоєм. Як і все інше в цієї шкапини, спрага була теж уповільненої дії. Отож ми всілись у траві.

— А що ви читаєте? — поцікавився я.

— Це по-голландському, — відрік старий і підняв угору книжку десь так, як Мойсей скрижалі з десятьма заповідями.

— По-голландському?

— Так. Я вивчаю цю мову.

Я глянув на його білу бороду та щербаті зуби. Напевно, крихкі в нього кості.

— Та чи є в цьому якась рація?

— Рація, — повторив він, примруживши на мене блакитні очі. — Послухай-но, хлопче, якщо я вже беруся до якоїсь справи, то в цьому неодмінно є рація. А рація така: якщо я вивчу голландську, то знатиму її.

Нема гіршого, коли я шаріюся.

— Я мав на увазі, чи поїдете ви до Голландії.

— Піду пішки, — відповів старий. — Досі все не було часу помандрувати туди, та я не раз про таке думав.

— А що ви робили досі?

— Ба, робив. Я подорожував пішки. Побував у Німеччині, Росії, Чехії, Туреччині, Франції, Іспанії, Італії й Греції. Але, знаєш, ніколи не бував у Голландії. Щоразу проминав її.

— То ви завжди ходили пішки? — спитав я.

Йому це підлестило.

— Ні, деколи й їздив. До Індії, Сполучених Штатів, Австралії. В океанах, де тепліш, вода не замерзає, тому доводиться плисти на кораблі.

Селянин сидів напрочуд тихо, зануривши пальці в бороду, й виглядав так, ніби відчував, що йому на голові росте ріг і прохромлює шапку. Та ось ріст припинився, й чоловік зареготав.

— Вас не Ґранквістом звати? — звернувся він до діда.

Той радо кивнув.

— Як гадаю, я відома людина.

— Так-так, — сказав селянин і звівся — цілком природний відрух. — Мені доводилося бувати в Рімбу. Минулого літа я бачив вас там. Нам пора їхати.

Дід розгорнув книжку й заходився читати. Мій супутник, спустившись, дав кобилі води. Я стояв і роздумував.

— Куди путь верстаєте? — спитав я.

Не відповівши, він махнув рукою на північний схід.

Я знову задумався. Або піти за компанію з цим старим і навчитися такої потрібної мови, як голландська, та й не тільки її, або доїхати возом до міста й подивитись, як там життя-буття. Одинадцять ере. Пополудні злива. Завтра купальські святки.

— То ви поїдете зі мною? — гукнув від воза селянин.

Вирішивши остаточно, я рушив униз.

— Прощавайте, дядечку, — сказав я.

Але старий не відповів. Уперто читав свою голландську книжку.

— Знаю цього чоловіка, — сказав селянин, коли ми проїхали шмат дороги. — Віддавна тут волочиться, ще з-перед війни. Він ніколи не вибирався поза межі Уппланду, ото й усе. Але що бреше,