Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

Еге ж, ти, Улле. Ти теж був злодійчук. Теж був забіяка — ще гірший, зрештою, ніж Юлле. Яким чином ти теж «ся змінив, гейби тебе підкинули замісць того давнійшого»?

Та ні, він не може подивитися на себе збоку. Не може подивуватися з самого себе, не бачить своєї власної переміни. Улле на своєму місці. Має крамницю (як він її запопав?), має беручку, практичну й заповзятливу жінку.

— Так, це дивовижна річ, — кажу я. — Знаєш, кілька років тому я зустрів Юлле у Стокгольмі. Ми їхали в трамваї, напхом напханому, і кондуктор не міг добратися до всіх. Коли нам треба було вийти, Юлле сказав: «Перепрошую, я не міг заплатити». І в ресторані він узяв забагато здачі — десь на двадцять п’ять ере. Наступного дня пішов туди й віддав зайвину офіціантці.

— Атож, — згоджується Улле, — дивина. Коли він почав подорожувати, то немовби зарік положив. Не знаю чому.

І раптом йому щось пригадується.

— Ще коли ми були хлопцями, ходили зграєю й робили різні капості, якось у вісімнадцятому році Юлле і я стояли на станції. І Юлле сказав: «Якби працювати на залізниці, весь час їздити взад-уперед, то не довелося б натворити стільки дурниць. Або ж якби воювати на війні».

Розмова точиться мляво, незадовго пора мені йти. На стіні надійно й спокійно цокає годинник. Внизу в крамниці тупають і човгають ноги, поклацують терези, гупають повні мішки, шелестить папір, грюкають двері. До нас долинають голоси. «Трохи більше. Дякую. Так. Це коштує…» І різкий Дорин вигук: «О ні-і-і, ми не можемо більш давати набір!»

Ото ж бо.

— Слухай-но, — озиваюсь я, — а навіщо він наклав на себе руки?

Улле, вагаючись, погладжує потилицю й крадькома кидає оком на мене.

— Він втратив роботу й не міг знайти іншої. Розумієш, тепер важкі часи, всюди звільняють працівників. Кілька місяців він поневірявся тут у місті. Інколи заходив сюди, і раз я йому сказав: «Якщо потребуєш грошей, то я…» Так, Дора була проти, але в усякому разі… Та він відповів, що коли потребуватиме грошей, то візьме у свого батька. Ні, він прагнув мати роботу, подорожувати. Не просто собі волочитися задля втіхи, а щоб якась користь була.

— І що далі?

— А далі на нього знову найшло те саме. Кортіло красти і водночас не хотілося таке робити. Це щось на зразок того, що, скажімо, ти дав йому мільйон і попросив завезти цю суму до Америки, а там доставити там на певну адресу. Він ретельно виконав би доручене, бо це була б робота. Розумієш, це було б завдання. Та якби ти поклав перед ним два ере й відвернувся, то…

Улле повів рукою.

— Отож він не хотів… втім, хотів. А тоді, мабуть, вирішив, що краще покласти всьому кінець.

Я попрощався з Дорою. Вона була дуже заклопотана (ну то бувай здоров, щасливої подорожі, приємно було побачитися, не забувай заскочити до нас, коли будеш у цих краях, їй-бо, мушу повернутися до крамниці). Улле провів мене до станції.

Люди знімали шапки й віталися з ним. Солідний чоловік, у нього стільки справ, на які треба заслужити довіру. Член міської управи, аякже. Порядна людина.

Ми небагато розмовляли.

— А якби ти, Улле, потрапив у його становище? — спитав я.

— Я? У його становище? А це ж як?

— Ну, якби ти не мав крамниці. Якби був мандрівним торговцем, як-от Юлле, й раптом опинився без роботи.

Він не відразу відповів. Зрозумів, щó я мав на увазі.

Обізвався за добру хвилину.

— Я ж зустрів Дору. Та й не війна тепер.

Улле опустив очі, тоді знову підняв. Був збентежений.

— Ліпше ся не питай про таке. Нема про шо беседувати.

Коли надійшов потяг, мій приятель облишив говірку.

— Щасливої дороги. Приємно було зустрітися. Коли будеш у цих краях…

Якось, коли я йшов пішки (гадалося, що це будуть сорок кілометрів прямого, рівного уппландського шляху до Стокгольма, а виявилося, що це самі повороти та закрути, горби та видолинки), наздогнав мене селянин на підводі. Сонце ще не впоралося з тим, що мало зробити цього дня. У гаях несміло щебетали пташки; з озерець вибиралися на берег качки й важко пролітали кільканадцять кроків, посвистуючи крилами; зліва, у калюжі край дороги, жаба виголосила довгу промову про жаб’ячу політику; кінь по-особливому схилив голову. Я відразу зміркував, що його приставили до прибирання в якомусь містечку й щопонеділка вдосвіта доводиться самотужки давати лад на центральній вулиці з неодмінною назвою Кунґсґатан.

— Як там ваша конячка? — спитав я їздового.

— Доброго ранку. Дай Боже здоров’ячка, — відповів він, знявши шапку. — На дощ заноситься. Ми проїхали вже двадцять кілометрів, а тоді кобила завжди ось так виглядає.

— Що гадаєте робити з цією зеленню? — поцікавився я. Не те що конче хотів дізнатися, навіщо всі ці прив’ялі берізки на возі, просто цього ранку я мав настрій побалакати, а таке буває рідко.

— Це на Івана Купала, — пояснив селянин, і я згадав, що це свято випадає на завтра. — Сідайте, підвезу вас.

Я сів поруч нього. Розпитував мене багато про що. І скільки мені років, і що в мене за робота, і в якій справі я йду, і чи знаю я Стокгольм, і як мені подобається ця сонячна й вітряна погода. Досі добре пам’ятаю, що мав він нерівну чорну бороду, яка прикривала шрам на підборідді, що на лівій руці бракувало йому пальця й що жував тютюн. Запропонував мені щіпку, від якої я став чхати, аж сльози на