Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон
Несподівано Улле переходить на простацьку говірку, і я помічаю, що він відразу ж пожвавішав. Ще б пак, останніми днями раз у раз повторяє ці слова селянам. Як тілько зачєв вандрувати…
Приятелеве лице трохи змінилося, похитрішало, очі примружилися, і тепер він прикро нагадує того Улле, якого я знав змалку. Але це недовго триває. Мабуть, він подумав про Дору, про крамницю. Тепер уже силкується говорити поправно.
— Минулося. Ніяких дрібних крадіжок. Лад і порядок у всьому, що він робив. Ніяких зв’язків із жінками. Сталося дивовижне навернення. Не те щоб він дуже побожним став, та все ж… Він завжди був акуратний, комар носа не підточить.
Напевно, Улле сподівається, що я почну розпитувати, але я мовчу. І ось знову звучать слова — пустопорожні, бо, цілком певно, безліч разів повторені. І знову говірка.
— І тогди йому файно пішло. Фест файно… Не пив ані ніц, ні капочки, як-єм чув…
— І що далі? — озиваюсь я.
— Далі, — повторює він, майже перекривляє. — Маєш на увазі, навіщо… Та я нічого не знаю. Як гадаю…
Змовкнувши, Улле скоса зиркає на мене. Оцю мить вагання породили минулі роки, він не довіряє мені. Що він гадає, що гадають люди в місті, про що ось уже тиждень перешіптуються — цього Улле не хоче сказати.
— Гадаєш, це було самогубство? — питаю.
Укотре він переходить на селянську гутірку. Вкотре бачу бакалійника, що стоїть за прилавком і вкрадливо, добираючи слова, пліткує з покупцями.
— Або я знаю? Ані я, ані хто гинший ніц не знає. Певно, ся втруїв.
Одразу ж пожалкував, що прохопився.
— В такій-во справі ніхто не є певний до кінцє. Ніґди.
Сподіваюся, що зараз почнеться розповідь, та минає довга хвилина, поки він надумується, що б його сказати.
— Вдома він був такий неспокійний… Кілька днів — ще сяк-так, а коли минало більш як тиждень, то ним тіпало.
— Чого б то, Улле?
Знаю, чому непокоївся Юліус, коли без діла вештався в місті, й гадаю, що Улле охоче пояснить, адже це стосується їх обох.
І ось нарешті чую:
— Знаєш, це все через пальці. Він не міг їх втримати. Йому кортіло хапонути — будь-що. І тягло його щось накапостити — першому-ліпшому.
Це сказав Улле. Дивлюсь на нього. А може, й він… Теж виглядає занепокоєним. Отож мушу сказати щось таке, щоб повернуло його з минулого в сьогоднішню суботу.
— Добре, що в тебе так гарно йдуть справи у твоїй крамниці, Улле. Дуже добре.
З його лиця щезає напруженість, Улле добродушно усміхається.
— Еге ж, — скромно відповідає він.
Ми йдемо містом. Довжелезна вулиця тягнеться від одного передмістя до другого — від кладовища до залізничної станції. Аж ніяк не старовинне ось це поселення. На початку століття його не було, тобто було, але у вигляді невеличкого сільця. Коли сюди досягла колія, то життя зовсім змінилося. Приїхали торговці, відкрився ринок, з’явилася поліція. В міру того як зростало селище, змінювалася свідомість людей. Уже не селяни; ще не городяни, але близько до того. За кілька років позакривалися корчми, натомість побільшало кафе. У них засідала містечкова молодь, що зневажала неотесаних селюків і балакала стокгольмським сленгом, наскільки це їй вдавалося. Відкривалися кінотеатри, засновувалися спортивні товариства. Поліпшувалися дороги, помалу покривався бруківкою старий шлях, що пролягав через колишнє сільце. І ось одного чудового дня воно стало містом. Цілком природний розвиток.
Та все ж було це закуткове містечко. Віконцем у широкий світ служила залізниця. Юнаки та дівчата стояли на станції й дивились, як приходять і відходять поїзди. Світ великий, такий великий, що годі й уявити, а тут нидієш у тій дірі, просиджуєш у кафе й ні на що інше не здатен. Дехто виїжджав звідси, але переважній більшості випадало залишатися на місці. Це ж треба зібрати всі сили, щоб наважитися покинути місцину, де ти виріс, де твої родичі, приятелі, знані доми та вулиці. Містечко невелике, а світ величезний і незнаний. Тут принаймні ти певен, що протриваєш, маєш на що спертись, а там покладаєшся на щастя. Все залежить тільки від тебе самого. Ти вже не частинка глухого закутня, а самостійна особистість. Отож більшість залишалася вдома.
Підлітки та юнаки гуртувались у ватаги. До однієї з таких належали синки торговця Анберга й столяра Ліндбума — двоюрідні брати Юлле та Улле. Все місто їх знало. Ідеш ото вулицею, й раптом вигулькує один із них. Сигарету даси? Купиш нам самогонки? Позичиш мені крону? Траплялося, що й одразу били, і лежав тоді у стічній канаві, корчачись, застуканий зненацька чоловік.
Пропадали різні речі. Наприклад, велосипеди. Багато чого не викриває поліція. Вулицями ходять двоє — сімнадцятирічний і вісімнадцятирічний. Городяни знають їх, знають, що вони за одні. І передрікають: одного дня попадеться-таки хтось із них. А то й одразу двоє. Кожне місто має своїх шибайголів, то чому б і в цьому закутку не бути таким урвителям?
Особливо ж Юлле Анбергу. Нечистий на руку, не можна було йому довіряти. Заходив в оселі й крав. Стояло в передпокої відро на сміття — цупив, бо мав з такого втіху. Укравши якось пачку з пивом, сховав її за прибудівкою. Та він мало що й попив украденого, пороздавав це добро робітникам бригади на станції, і Анбергу-старшому довелося, звичайно, розрахуватися за шкоду. Одного разу Юлле потягнув сто крон у свого батька, і якимсь чином це вийшло наяву. Мабуть, поділився здобиччю з приятелями. Прислів’я «почав красти з вухналя, а добрався й до коня» не про нього. Почав, так би мовити, відразу з коней, був вроджений злодій, не мав потреби розвивати здібності. Злодій з покликання, як ото хтось із покликання може
