Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

очах виступили. Казав він, що має садибу на п’ятнадцяти-двадцяти гектарах, і ліс є, що возить до Стокгольма ялинки на Різдво й берізки на Івана Купала. Натомість я розповів йому безліч всякої всячини, та й прибрехав чимало. Такий уже був із нього вдячний, щирий, відкритий слухач, що я не міг втриматись, щоб не описати політ аеропланом, у якому ніколи не бував. З якоїсь причини мова пішла про біль зубів, і я сказав, що в деяких місцевостях Швеції його вгамовують сіллю, креозотом, гасом чи зернистим порохом (останній засіб застосовують для того, щоб підірвати хворий зуб; таке мій слухач вважав марнотратством). Пригостив мене бутербродом та солодовим напоєм: то була поїздка для розваги, тому сьогодні він не пив молока. Я змалював мої подорожі за кордоном кілька років тому, які все ж таки відбув. Знав на той час напам’ять чимало віршів, які декламував моєму супутникові. Він гадав, що я сам їх написав, а що був із того радий, то я не вивів його з омани. І я зауважив тоді (точніше сказати — допіру нині, пригадуючи його лице й голос), що в його нутрі щось звільнилося від напруги. Цілком природна річ — дати волю язику, коли маєш собі компанію на возі. Насамперед селянин розказав про своє господарство. Називав його хутором, хоч насправді було воно клаптем землі й хаткою, звичайнісіньким дрібним наділом. Сказав, що ходив до сільськогосподарської школи й багато чого там навчився, що купив садибу на початку війни й спершу мав добрий прибуток, але тепер стало гірше. Блищали йому очі, борода ходором ходила, коли говорив про те, що йому все добре вдається, бо сам він достеменно знає, як обробляти землю — з глибоким оранням, підживленням штучними та природними добривами, і як доглядати худобу. «Теоретично, — мовив він, і це слово довго перекочувалось у роті, — теоретично маю вдома вісім корів, але наразі їх чотири, бо з різних причин довелося продати дві пари. Практично ж, — і знову слово затрималось у роті, — практично маю лише дві, бо згодом ще раз постало питання про те, щоб продати пару». Не признався, що був змушений це зробити. Сидів на возі, понукував шкапу, задирав голову до непевного неба й куйовдив бороду великим пальцем. Повна радости та втіхи, котилася підвода уппландським шляхом. В’януло листя, по-осінньому шаруділо, низько над нами літали птахи, віз трясся й рипів, вищала вісь колеса.

— Скільки зможете вторгувати за ці деревця? — поцікавився я.

— Ет, — відказав селянин, обернувшись і зиркнувши на них замилуваним оком. — Мабуть, яких десять-п’ятнадцять крон.

— Не дуже-то вони свіжі на вигляд, — зауважив я.

— Вночі я їх покропив водою. Знаєте… Річ у тім, — щиро признався він, оглянувшись навколо, — що час від часу я вихиляю чарку-дві. На таке завжди знайдеться якась галузка.

— Та ще й за одним махом, звичайно, проріджуєш і плекаєш свій власний ліс, — докинув я.

На те він пожвавішав, скуйовдив пальцем бороду й засміявся, показавши потемнілі від тютюну зуби.

І знову завів мову про своє хазяйство. Про те, як воно розвивалося. Якщо врахувати все загалом, то набереться гектарів сорок, і тепер, коли він дійшов ладу із самим собою, можна було б тримати десятьох корів і трьох коней. А цю зелень везе, аби мати привід для святкової подорожі. Він хмелів від самої своєї балачки, повнився радістю. Як гадаю, дуже велике значення в житті має ось така весела балачка. Ну а мій попутник, ні дурний, ні мудрий, їхав, повторяючи всі повороти звивистої дороги. Що далі від дому, то більший хвалько з нього був. По годині їзди він уже став багатієм, тобто невдовзі стане, раз уже дійшов ладу із самим собою. Ще б тільки залагодити деякі дріб’язкові справи. Буде глибоке орання. Будуть міндобрива, скільки треба. Вирубається трохи лісу, коли буде на те дозвіл. Говорив зі мною так, ніби я жив у його маєтку кілька літ і знав там кожну грудку, кожен камінчик.

— На лузі, біля межі з Ульссоновим наділом, — низина. Справдешнє болото. Я вже подумую, чи не копати там торф. А у хліві заллю цементну долівку. Будуть кращі дороги. Кращий дім. Більше людей.

Уже без цікавости я поспитав, чи велика в нього сім’я.

Якусь мить він мовчав. Смутно погойдувалися зів’ялі берізки, шаруділи й хилиталися — до ладу з самими собою та з вибоїнами на дорозі. Круп кобили справляв враження ходячого паркану з рідких штахет, по яких кортить провести палицею, хоч знаєш, що не видобудеш ніякої мелодії.

Перевівши око на руку, господар придивився, жонатий він чи ні. Рука сказала «ні», проте він ствердно кивнув головою.

— П’ятеро дітей, — відповів, — але четверо — не мої.

Його, видно, так і поривало сказати правду. Отже, не в ладу він був із самим собою, не до ладу став із шляхом, днем і з святковим купальським настроєм, що пройняв був нас обох.

— Так уже є, — мовив, — що моя жінка багато чого не може втямити.

— Чого саме?

— Того, що хочеться потеревенити про різні речі. Про те, що треба зробити, раз ти вже берешся до діла. Та й дітлахи — її — за нікчему мене мають. Стрінешся ото з кимсь, прийдеш додому й тільки роззявиш рота щось сказати — та будь-що, а вона тобі не попустить…

— Чого не попустить?

Без потреби він вйокнув на шкапу. Однак вона не слухала. Належала до таких, що чують тільки «трр», хай навіть вимовлене пошепки, тож і далі трюхикала розміреним передполудневим ходом. Чоловік поруч мене смикнув себе за бороду й скосив очі на землю.

— Що ж, — мовив, — жінка каже, що я брешу. Коли увійду й скажу, що ллє як з відра й пса надвір не виженеш, вона не повірить. Вийде на ґанок, погляне, як воно там, а тоді вернеться й розсудить, що я збрехав, бо там не злива, а мжичка. Або ж скажу, що надворі дме холоднющий вітер й годі носа висунути надвір та заробити через те запалення легень, то знову