Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

— Колись тут жили люди, — каже Адріан. — Чи чув ти коли-небудь про відьму Катрін?

Згадую, що чув дивовижну історію жінки, яку спалили в цих краях у сімнадцятому столітті.

— Вона зачаклувала двох хлопців, — відповідаю. — Либонь, так. А це ж була стара бридка карга.

Мій супутник посмикує чуба й усміхається. Мабуть, думає про свої молодечі пригоди. Знаю про кілька таких. Він, як і майже всі тутешні хлопці, вважав одруження такою собі пристанню для втомлених від кохання — чимось, на чому закінчується молодість. Та про це ми вже сперечалися. Я тоді ствердив, що подружнє життя — це одна з форм існування людини. Це аж ніяк не кінець, не довгий тихий присмерк. Ми так і не дійшли згоди в цій суперечці.

— Розкажи про неї, — прошу я.

— Катрін, — починає він, — вийшла заміж за солдата, що мав у селі садибу. Була це, цілком певно, молода й гарна жінка, інакшою я її не уявляю. Десь така на вигляд: блакитні очі, рудувате волосся, молочно-рожева шкіра. Звичайно ж, дорідна, грудиста, стегниста, міцна в руках і ногах. Солдата забрали на війну, кілька літ він не давав про себе знати, отож вона взяла собі іншого чоловіка. Цього теж забрали на війну, він теж пропав. Тоді Катрін прийняла третього — з цих околиць, і відтак рік-два чи й більше про неї небагато було чути. Та ось повернулися з війни обидва її чоловіки — перший і другий. Оповідають, що прийшли вони водночас, і це не така вже й неймовірна річ. Проходячи селом, дізналися всю правду. Люди сподівалися, що принаймні один із трьох чоловіків покажеться в селі, але ні слуху ні духу. І пішли по селах чутки. Люди вважали, що вона уколошкала всіх трьох або ж вони повбивали один одного. І одного дня влітку шість чи сім селян подалися сюди, в долину. Підійшовши до хати, побачили, що Катрін сидить на ґанку й співає сама собі. Одні казали, що той спів звучав по-пекельному, не по-християнському. Другі ж твердили, що пісня була дуже гарна. Коли спитали про трьох чоловіків, вона усміхнулася й відказала, що ті пішли геть. Не сказала чому.

— І тоді її спалили?

— Ні. Не так скоро до цього дійшло. Селяни обшукали всю долину, щоб хоч трупи знайти. Були певні, що ці троє — мертві. Натрапили вони на печеру в скелі, — зараз ти її побачиш, це недалеко звідси, — а там лежали всі три й спали. Коли їх розбудили, то ті сказали, що не витримали з Катрін. Вона їх зачаклувала. Спершу вони рвалися побитися за жінку, та коли вона глянула на них, куди й дівся їхній запал. Ото ж пішли собі, одначе дорогою порішили, що це по-дурному — показатися в селі й виставити себе на посміх. Покрутились у долині й спробували набратися злости один на одного, та не дуже це вдалося, бо кожен вважав, що інші двоє — хороші, порядні хлопці. Міркували вони десь так: триматимемося разом, поки не набриднемо один одному. Тоді почнуться сварки, бійки, колотнечі. А насамкінець… Так, той, що виживе, зможе повернутися до Катрін.

Люди в селі так сміялися з відьминих чоловіків, що ті мало не плакали. Люди чудувалися: такі сильні, тверді хлопці — і раптом сплохували. Тоді хтось зронив слово «відьмацтво» — і справу вирішено.

Катрін спалили в день Миколая. Було сонячно й морозно. Її три чоловіки розійшлись, а наступного року їх знайшли в долині. Ці нещасники прийшли сюди взимку й або померли з голоду, або замерзли.

Ми йдемо удвох пізнього літа. Добираємося до печери — діри в скелі, малопомітної, бо затуленої деревами. Забравшись туди, сміємося до чорного склепіння. Воно відгукується такою вимученою луною, що ми тут же вилазимо назовні. Катрін всюди — у всьому, що нас оточує. Хочеться тут залишитися. Простягти руку з дійсности, в якій ідеш, до дійсности, в якій живе Катрін, окликнути цю жінку й втримати при собі самому. Окликнути й втримати — в дійсності, в житті…

Власне, на цьому місці закінчується море, хоч і намагається пролізти вглиб суші. Ще на кількадесят кілометрів жене вузькими фіордами свої рухливі води та пронизливі вітри. Край йому там, де розляглося місто, яке живе з багатих навколишніх сіл, з того, що може дати море. І все-таки тут воно ще є, дарма що його й не видно. Над нами віють морські вітри, сунеться густа імла, на побережжі витає дух згнилих водоростей та солоної води. Не видно моря, ми на шхерах, однак ні на мить не забуваємо, що воно близько. Навіть тут, у селі, бачимо поодиноких чайок, що кружляють над полем. Кажуть, це на дощ, коли вони опускаються низько, аж до самої стерні, мало не зачіпаючи її дзьобами, й шукають поживи на угіддях курей. Так стверджує пан Маґнус. Він каже, що чайки навіть полюють на курей, а це, як на мене, свідчить про непоганий смак цих крилатих ловців. У пана Маґнуса чимало таких тверджень. Не всі я розумію. Йому важко говорити. Багато чого з тої мови я ніяк не можу втямити. Він мимрить, я раз у раз киваю, — так, так, звісно ж, — щоб зробити йому радість, та все ж не доберу, що каже. Захворів він шістнадцять років тому. Інсульт. Ось як він описує свою недугу:

— Еге-ге-ге… і-і-іннн-сссу-у-ульт, — описовий жест здоровою правою рукою. — Еге-е-еге… угу-гу-у… шіссс-на-а-а-цять, — ще один жест, якого я не розумію, а тоді — з великою натугою: — ро-о-оків!

Ця розмова триває добрих півгодини. Тоді ми розходимося — кожен у свій бік. Він штовхає тачку до пристані. Звідти попливе човном до міста. На тачці пан Маґнус везе короб із курчатами. Продає ці курчата в місті й на кожному баришує десять ере. Тригодинне плавання. Раніше, коли ходили під вітрилами, на таке йшов весь день. Він вважає, що це