Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон

Отож ми поїхали далі. Над нами нависав дощ, опускався дедалі нижче, неначе лантух, що набирає ваги. Ми балакали про всілякі речі. Про мої подорожі, яких я ніколи не здійснив, про селянинову велику маєтність, про розмаїття людського життя, про брехливість людини. Допіру біля Руслаґстулла задощило.

Там я й зійшов і подався до міста. Біля вітрини спинився. У ній висіла вуджена ковбаса — гарна й смаковита, і я усвідомив, що давно вже думаю про неї.

Цього літа я повернувся до багато чого із старовини. Були це короткі відвідини, на них треба було колись піти, і тепер нарешті знайшовся час. А по тому знову попрямуємо вперед — ти і я, о Кроносе!

Я сходжу в долину, що зветься Тролльдален. Зачарована Долина. Ми з Адріаном перейшли гірський хребет і, звичайно, розповіли багато історій один одному. Говорили, і то всерйоз, як воно буде, коли нас не стане. Ось тут ходимо й неначе наступаємо смерті на хвіст, дражнимося з дияволом. То видираємося на скельну стіну, то лягаємо на живіт, а голова й груди нависають над прірвою. Кілька днів ми купалися в чорних гірських водах, із яких ненастанно струменить смертельна тривога. У воді я згадую когось, хто втопився, кого я любив. І щоб опануватись, коли напливають такі спомини, мусиш зібратися в кулак і зареготати.

— Ти збіса охочий до реготу, коли купаєшся, — зауважує Адріан. І тут же сам заходиться сміхом. Мабуть, прийшла до нього пам’ять і допомагає наковтатися води.

А тепер, коли ми спускаємося долиною Тролльдален, мій приятель розповідає про свого діда — ловця ведмедів. Струмок біля спуску теж має докинути слівце й час від часу наважується на невеличкі водоспади. Навесні він подекуди буває небезпечний, та тепер видається цілком сумирний. Перш ніж раптово зникнути, дуже квапиться. Ми йдемо невисокою грядою, що здіймається посеред долини. Тут не вдається швидко рухатися, доводиться раз у раз згинатися, пірнати попід ялини, й тоді чіпка павутина прилипає до спітнілого лиця.

— Онде воно було, — каже Адріан, коли ми знову виходимо до струмка.

Гряда добігла кінця, просуваємося в западині. Тут листяний ліс ще густіший, скельні стіни з обох боків ще крутіші.

— Тут мій дід нарешті уколошкав звіра. Двома самострілами.

І мій приятель розповідає, як воно сталося. Як одного разу ведмідь перебрався через хребет і долину Тролльдален до села й там розірвав кілька корів. Старі часи шепочуть мені у вуха. Тут переслідували цього хижака, пробували його оточити, та ведмідь був зачарований. Поки снується оповідь, спускаємося в давні часи — зачаровані.

— Отож він розірвав ще одну корову, — веде далі Адріан. — А моєму дідові й карти в руки. Він спорядив самострільний пристрій саме в цьому місці. Поставив пастку з двома зарядженими рушницями й спустив у неї труп корови. Наступного дня ведмідь упіймався на приманку. Був зачарований, таж убив коня, будучи вже мертвим.

Адріан сміється.

— Люди змайстрували щось на зразок санок чи волока, бо ж підводою сюди не доїдеш. Та коли стали спускати вниз ведмедя на цих санях, кінь так налякався, що поніс і зірвався в торф’яне болото. Еге ж бо. Геть схарапудився. Мабуть, був хворий на колер. Потім його витягли шнурком — задля шкури. Так.

Повернувшись у краї, де ти колись пустив коріння, потрапляєш із однієї дійсности в іншу. Тут щезають великі міста, вгомонюється шарварок міського життя, знецінюються прагнення. Тільки що ми стояли на гряді, й під нами хвилювався ліс — аж до побережжя й сіл. А тепер ми, образно кажучи, по той бік часу, у довгій, вузькій долині, яка береже пам’ять — не мозку, а серця. У мені виростає ліс — входжу в нього. У мені здіймається гірський хребет, западається долина — входжу в неї. Зникає час, в якому я жив останні роки, — нема його. По ньому залишилася тільки луна моїх кроків — ношу її у вухах.

Стіни скель здвигають нас до нашої сутности, заглиблюють у неї, занурюють у тишу, яку може порушити лише крик нашого єства. Чуємо й бачимо, як злітають птахи й стрибають зайці. Ген здалеку долинає теленькання дзвіночка на корові. Однак усе це видається несправжнім, як розмиті картини споминів. Йдемо в оспалій вічності, нерухомій земній вічності, наші кроки могли пролунати й сто років тому.

Я не втримуюсь і озиваюся:

— Тепер, Адріане, я знаю, чому цю долину назвали Зачарованою.

— Чому?

— Бо тут зав’язаєш, зневолюєшся. Живучи отут, щодня обійдеш її вздовж і впоперек, але ніколи не вийдеш із неї. Це казан, у якому варяться душі. Вони, бідолашні, час від часу силкуються вибратися звідти, та дуже вже високо до вíнець. Тут ніколи не захочеш газет і рецензій. Грамофон чи книжка тут не мають ніякої цінности. Радіоновини стають мертвим відлунням, якимсь повідомленням про розширення й поглиблення каналів на Марсі, переданим із цієї планети чи то марсіанською, чи то марципанською мовою.

На те мій приятель гучно сміється.

— Без жінки ти б тут не вижив, — відказує він. — А вона в цій місцині здуріла б. Тому таки перелізла б через вінця.

— Ото ж бо. Такі вони, жінки. Чоловік зможе тут жити, він вмовить себе, заговорить собі зуби, щоб заспокоїтися, щоб мати, так би мовити, спокій мозку. Натомість жінка підірве цю долину, розширить її аж до сіл. Мабуть, найкраща людина — це жінка. Вона використає всі можливості в житті, наповнить долину новим змістом і перетворить її на те, чим вона ніколи не була. Підірве долину й дасть світові влитися сюди. Інша дійсність. А