Ще раз, капітане! - Ейвінд Юнсон
Пан Маґнус повертає застигле, важке, одутле лице до мене й пробує усміхнутися. Егегекає. Либонь, дає знати, що я можу з ним трохи побути. Йду поруч нього, і нерівне рипіння тачки звучить немов розмова з полями та сутінками. Я балакаю, маю на те охоту. Вказую на поля й кажу, що вони набрали дивовижної блакитної барви з сіро-голубим відтінком, якого, мабуть, взагалі немає на світі. Здається, що це незглибима гладінь. Мій співрозмовник жваво киває головою, неначе давно вже відкрив це собі, але ніколи не гадав, що хтось інший зумів відкрити таку просту річ. Кажу, що гірський гребінь синьо-чорний. Сонце ще світить, та ця стіна застує його. Пан Маґнус киває головою, я сказав незаперечну правду.
Підходимо до його сірої хатки, господар дає мені знак зайти. Відчиняю хвіртку, від неї подвір’ям біжить вузенька стежка з глибокими слідами коліс. Він завозить тачку в повітку, я супроводжую його й заглядаю всередину.
У напівтемряві на стіні висить шафка. Дивлюсь на неї — оце і є подія нинішнього дня. На дверцятах написано дату — 1816 рік — і зображено трьох геральдичних левів.
Показую пальцем — старовинна шафка, він киває головою: так, так, старовинна шафка. Виходимо надвір, хазяїн зачиняє двері повітки. Якийсь час я сиджу в нього. П’ємо каву й розмовляємо. Цілком добре його розумію. І ось іду додому, надворі вже стемніло.
Так сталося, що життя помалу переповнює мене, віддаляє від світу, в якому я жив кілька місяців тому, і притягає до іншого. Мене завжди радувало те, що живуть поля, росте трава, що поміж великих міст є поля картоплі та густі ліси. Однак ці міста все-таки найважливіші. Якось, приїхавши туди, я забажаю, щоб ми виводили далі нитку своїх предків і стали працювати на землі — хазяями чи наймитами. Чому я не маю садиби, чому не веду співучою чи гаркавою говіркою поважної мови з селянами про щорічні прибутки? Натомість я став кимсь таким, що навідується в гості й, на думку загалу, завжди готовий писати. Люди питають: «Чи зазнали ви тут якихось вражень? Чи напишете щось про тутешні справи? Нільс-Ульс-Андерс поїхав до Америки, його життя — це справдешній роман». «Та ні, тут нема на що дивитися, — кажуть інші люди. — У нас нічого не діється. Ось у місті, де ви живете, там, напевно, є про що писати?»
А тутешнє життя-буття…
До нас прийшла осінь, на полях лягла паморозь. Дме пронизливий вітер, на морі стало небезпечніше. Ми ще купаємося. Пірнаємо — шубовсть! — у холодну воду, сохнемо під скупим сонцем і ловимо дрижаки — востаннє цього року.
Тачка пана Маґнуса рипить дорогою до пристані й назад. Рипіння допомагає нам рахувати тижні. Час від часу падає дощ, буває, що й кілька днів поспіль, і тоді лишень на якусь часину виглядає сонечко, щораз холодніше, щораз дальше. А вранці віють осінні штормові вітри. Цілими днями сидимо вдома, слухаємо, як реве море, й думаємо про сірі хатинки на узбережжі, господарі яких живуть із моря і восени, і взимку.
Настають холоди. Нарешті нам пора їхати.
Пригадую одне з цього літа без подій — як я забажав купити шафку в пана Маґнуса.
Я завітав до нього в один із останніх днів. Міг, звичайно, взяти з собою на пам’ять якийсь химерний камінець, стебельце трави, світлину, але забаглося мені придбати шафку з левами. Мабуть, спокусився через дату. Ото похвалишся перед друзями: глянь-те-но, оця річ із 1816 року, і натрапив я на неї в дровітні. Хто б міг подумати, що там знайдеться така вишукана шафка з такими розкішними левами! І відступиш убік, щоб гості подивилися на неї, покивали головами й сказали, що це справжня знахідка, вони теж таку хочуть, а чи немає там ще чогось подібного? І випнеш груди, наче сам її змайстрував чи принаймні здійснив подвиг — знайшов цю річ у дровітні.
Мені закортіло запопасти шафку.
І я подався до пана Маґнуса.
— Добридень, — вітаюся.
— Еге-ге-е, — відповідає він.
— Маєте шафку у дровітні, — кажу йому. — Я б хотів подивитися на цю річ. Якщо схочете її продати мені.
Пожвавішавши, він згідливо киває. Ну звичайно.
«Крон зо п’ять можна було б дати, — розважаю я. — Десять — у крайньому разі. Більше ця шафка не вартує. Добре було б мати її».
Стоїмо у дровітні, господар відчиняє шафку й дає мені заглянути всередину. Вона понищена дужче, ніж я гадав. Розтріскана, розсохла, трухлява, багато років висіла під дірявим дахом. Повна розмаїтого непотребу — іржавих цвяхів, підків, пляшечок з-під ліків. «Еге, доведеться чистити», — думаю.
— Ну то що?
Пан Маґнус втупився в землю й міркує. І каже:
— Ге. Е. Ссста-а-аро-о-вина. Ддві-і-ісссті ро-о-ків.
— Трохи понад сто, — не згоджуюся я.
— Еге ж, — киває він головою, зиркнувши на дату.
— То скільки?
— Скажімо, двісті, — вимучує він із себе.
— Двісті років? — дивуюся з його впертости.
— Крон, — відказує пан Маґнус, спокійно дивлячись на мене.
Їй-бо, здурів. Заправив двісті крон за такий мотлох.
Я хитаю головою, бере мене на сміх. Та він, незворушний, глядить мені у вічі й покивує.
— Двісті.
Тут не посперечаєшся. Іду собі геть.
У штормах, у водяному пилі скінчилося літо, почалася осінь. Прийшовши з моря, вона, як безумець, шаленіє над землею й мете. І уляжеться, ставши ранньою зимою, білою зимою, осілою на гірських хребтах. Ми
