Віднайдений час - Марсель Пруст

Ларошфуко, принца д’Аркура, дука де Беррі, які, як показав нам Сен-Сімон, проводили своє життя в одному гурті з лакеями, що циганили у них великі гроші, поділяючи з ними гру, аж відвідувачам ставало ніяково за цих магнатів, коли вони бачили, як ті сидять запанібрата зі своєю челяддю за картами чи за чаркою. «А головне — я пішов на це, аби вберегти його від прикрощів, — додав Жюп’єн, — бо барон, бачте, старе дитя. Навіть тепер, коли він має все, чого душа забажає, він пускається кудись галайсвіта і наражається на бешкети. А за теперішніх часів із такого гойного чоловіка, як він, можуть три шкури здерти. Мабуть, ви чули про готельного боя — той мало не вмер зі страху, таку-бо купу грошей запропонував йому барон, аби тільки той до нього прийшов? (До нього додому, яка нерозвага!) Цей хлопець, а він тільки жінок любив, — заспокоївся, зрозумівши, чого хоче барон. Чуючи про всі ці грошові обіцянки, він узяв барона за шпигуна. І зітхнув полегшено, переконавшись, що від нього вимагається запродати не вітчизну, а власне тіло, що, може, не набагато моральніше, зате не так небезпечно, а, головне, легше!» Слухаючи Жюп’єна, я казав собі: «Яка шкода, що пан де Шарлюс не повістяр, не поет! Не тому, що він зумів би описати те, що видне оку кожного, а тому, що становище, до якого ярість довела такого, як Шарлюс, повсякчас породжує круг нього сором, змушує його сприймати життя поважно, збагачувати насолоди емоціями, і він уже не може зупинитися, завмерти в іронічному поверховому погляді на світ, як не може в ньому замулитися джерело болю. Майже за кожним разом, у чомусь освідчуючись, він зазнає зневаги, а то й ризикує опинитися за ґратами». То не дітей, а поетів виховують ляпасами. Якби пан де Шарлюс був романіст, цей дім, що Жюп’єн улаштував для зменшення ризику, принаймні (завше доводиться боятися поліційної облави) ризику, пов’язаного з якимсь вуличним знайомцем, у кому барон не завжди був певен, міг накликати на його голову лихо. Але у мистецтві пан де Шарлюс був лише дилетант, писати він не збирався та й не мав до писання хисту.

«А втім, мушу признатися, — провадив Жюп’єн, — якоїсь скрухи через ці підробітки я не дознаю. Тутешня робота сама по собі, не можу більше критись перед вами, мені до вподоби, вона дає відчути смак життя. Хіба заборонено брати платню за те, в чому ми не вбачаємо нічого лихого? Ви освіченіші за мене і можете мені сказати, що Сократ відмовлявся брати гроші за уроки. Але в нашу добу так не думають ні професори філософії, ні лікарі, ні драматурги, ані театральні директори. Але не думайте, що у своєму ремеслі я стикаюся тільки з шумовинням. Звісно, директор такого закладу приймає, мов та кокотка, тільки чоловіків, але які це видатні кожен у своїй царині чоловіки, до того ж, посідаючи певне становище в суспільстві, вони куди витонченіші, вражливіші й симпатичніші за інших. Цьому домові недовго перетворитися, запевняю вас, на інтелектуальний салон чи пресове агентство». Але в очу мені й досі стояло, як парили трійчаткою пана де Шарлюса.

І по щирості сказати, кожен, хто добре знав пана де Шарлюса, його пиху, його пересит світськими втіхами, його вереди, що легко переходили в захоплення чоловіками найнижчого штабу і найгіршого ходу, може чудово зрозуміти, що та сама грубенька фортуна, випавши якомусь парвеню, засліпила б його, дозволяючи йому видати дочку за дука і запрошувати високостів на лови — натомість пан де Шарлюс радів тому, що мав змогу посідати одним чи двома закладами, де завжди перебували молодики, готові до його послуг. Хто знає, чи були вони справді потрібні для його збочення; він був нащадок стількох великих панів, принців крови та дуків, які, за словами Сен-Сімона, не спілкувалися ні з ким «із тих, хто заслуговував на згадку» і збавляли час, ріжучись у карти з лакеями та програючи величезні суми. «А тим часом, — відповів я Жюп’єнові, — цей дім щось зовсім інше, гірше, ніж дур-дом, — шаленство тих, хто в ньому живе, режисероване, його відтворюють, воно зриме, це істний пандемоніум. Я, наче каліф із «Тисячі й одної ночі», нагодився рятувати того, кого репіжать, мов Сидорову козу, але мені показали іншу казку з «Тисячі й одної ночі», де жінка, обернена в сучку, свідомо змушує себе батожити, аби повернутися до своєї первісної подоби. Жюп’єна нібито вразили мої слова, він збагнув, що я бачив баронів прочухан. Йому заціпило, а я тим часом зупинив фіакр; аж це раптом, із гожою дотепністю, дивною у тих, хто виліпив сам себе, і схожою на дотепність, із якою він вітав Франсуазу або мене на подвір’ї нашого дому, Жюп’єн вирік чарівні слова: «Як ви гарно сказали про казки з «Тисячі й одної ночі». Але я знаю казку, чимось пов’язану з назвою одної книжки, яку я бачив у барона (він натякнув на переклад «Се-зама і Лілей» Рескіна, що я надіслав панові де Шарлюсу). Якби вам коли забаглося побачити не кажу сорок, а десять розбійників, вам досить заявитися сюди, щоб дізнатися, чи я вдома, хай пан лише погляне на вікно, ото що нагорі, — як я залишу відкриту й освітлену фрамугу, знайте: я прийшов, можна вступати. Це моє особисте «Сезаме, відчинись». Я кажу лише про Сезам. Бо стосовно лілей, якщо вам потрібні саме вони, раджу шукати деінде». І хвацько віддавши мені чолом, бо аристократична клієнтура і ватага молодиків, де він верховодив, як той пірат, навчили його певної невимушености, Жюп’єн уже збирався був покинути мене, аж це вибухла бомба, якій не передувало виття сирени, і він порадив мені не поспішати; негайно було відкрито загороджувальний вогонь, такий сильний, що сумнівів не лишалося: німецький літак летить просто над нами.

У млі ока вулиці стали смоляні. Лише іноді ворожий літак, линучи низенько, освітлював місце, куди хотів скинути бомбу. Я вже не міг відшукати дороги. Мені згадалось, як одного дня дорогою на Распельер я спіткав літак, побачивши якого мій кінь став дуба, ніби узрів бога. Я подумав, що нині зустріч була б іншою і що мене б убив цей злий бог. Я наддав ходи, аби втекти від нього, наче мандрівець, заскочений зненацька прибоєм. Я кружляв по зачарованому колу чорних майдані^, звідки ніяк не міг вибратися. Нарешті мені почала присвічувати заграва пожару — і я під безугавний рев гармат зумів вийти