Віднайдений час - Марсель Пруст
Те, що позбавляє таку гадку неправдоподібности, якою вона наділена на перший погляд (хоча вона таки не відповідає дійсності), криється в нервовому поводженні, у палкій вдачі пана де Шарлюса, схожій на вдачу Робера де Сен-Лу, вдачі, яка могла відіграти на початку його взаємин із Морелем ту саму ролю, тільки у пристойному і супротивному сенсі, що її зіграла вдача його сестринця на початку стосунків із Рахиллю.
Зв’язок із коханою жінкою (це може поширюватися й на кохання до юнака) може залишатися платонічним з іншої причини, ніж жіноча цнота або не дуже змисловна природа кохання, яке ця жінка у нас будить. Іноді закоханий надто нетерплячий з надміру кохання, він не завжди вміє дочекатися, наклавши на себе маску байдужости, тієї миті, коли дістане все, чого бажає. Він повсякчас поновлює спроби, не перестаючи писати до коханої, намагається часто її бачити, вона відмовляє, він упадає в розпуку. Як тільки вона усвідомить, що приступність її товариства і дружби здасться такою великою щедротою тому, хто гадав, ніби буде їх позбавлений, що це може звільнити її від багатших дарів, то запевне зуміє скористатися моментом, коли розлука з нею зробиться нестерпна і коли він захоче будь-що покінчити з війною, щоб накинути йому мир, де першою умовою будуть взаємини платонічні. А втім, за час, який передував цій угоді, закоханий, постійно стурбований, змушений вічно чатувати на листа, на погляд, позбувається думок про фізичне посідання; жага катує його попервах, але в’яне від чекання і поступається місцем іншим потребам, ще боліснішим, якщо їх не вдовольнити. Тоді оті розкоші, яких першого дня ми сподівалися від пестощів, нам дістаються у геть-то спотвореному вигляді: у вигляді приязних слів, обітниць бути поряд, і ці слова, по стількох розчаруваннях, іноді після погляду, затьмареного туманом холоду, який відсуває кохану так далеко, аж ми вже думаємо, що більш її не побачимо, приносять нарешті жадану полегкість. Жінки відгадують це все і знають, що можуть дозволити собі розкіш ніколи не віддаватися чоловікам, бо чоловіки, як вони це відчули, не здолавши в перші дні опанувати нерви, не потрапили затаїти невиліковні жадання. Жінка не тямиться від щастя, що, не віддаючи нічого, дістає куди більше, ніж звичайно діставала віддаючись. Легко збудливі натури вірять таким чином у чесноту свого кумира. І ця аура, якою вони її оточують, є продуктом, хоч і вкрай опосередкованим, їхнього надмірного кохання. Отже, в жінки є те, що без нашого відома є в таких підступних ліках, як сновійне, морфін. Без них не можуть жити не ті, кому вони дарують розкіш сну чи справді добре самопочуття; не вони ладні були б купити їх на вагу золота, вимінюючи за все, що є у хворого; їх відчайдушно домагаються інші хворі (а може, зрештою, ті самі, тільки інакші з відстані кількох прожитих років), яким ліки не дають уже ані сну, ані насолоди, але, знов-таки, поки вони їх не запопадуть, їх гризе тривога, якої вони хотіли б позбутися, не зупиняючись навіть перед самогубством.
Отож-бо і пан де Шарлюс, чий випадок навзагал, з легкою різницею, спричиненою подібністю статі, підлягає спільним законам кохання, міг собі належати до роду старшого за Ке-петингів, бути багатим, не запобігати ласки вишуканого товариства, а Морель міг бути нічим, і скільки барон не переконував би скрипаля, як колись мене: «Я — властитель і зичу вам добра», Морель і досі утримував перевагу і не хотів піддаватися. А для того, щоб не поступитися, досить було, мабуть, чути себе коханим. Одну й ту саму відразу відчувають великі пани до сноба, одержимого бажанням заприязнитися з ними, мужній чоловік — до збоченця, а жінка — до кожного надміру нетерпеливого зітхальника. Пан де Шарлюс не тільки мав усі козирі— він міг би запропонувати великі козирі Морелеві. Але, можливо, все це розбилося б об чужу волю. І тут із паном де Шарлюсом вийшло б, як із німцями, до яких, утім, належав родом і він сам, а ті в цій війні, як аж надто охоче правив барон, перемагали на всіх фронтах. Але що їм давали ці перемоги, якщо після кожної з них союзники дедалі рішучіше відмовляли їм у єдиному, чого вони потребували, — у мирі та спокої? Так Наполеон, удершись до Росії, великодушно закликав владу вийти його зустрічати. Але ніхто не явився.
Я зійшов сходами і вернувся до тісного передпокою, де Моріс, непевний, чи нагукають його ще, — Жюп’єн про всяк випадок велів зачекати, — різався з колегами в карти. Всі були страшенно збуджені: на підлозі знайдено військовий хрест, і ніхто не знав, хто його загубив і куди його відіслати, аби власник уникнув кари. Відтак мова зайшла про золоте серце якогось офіцера — той поліг, рятуючи свого ординарця. «Що не кажіть, а серед багачів таки є добрі люди. Я залюбки наклав би головою за такого молодця», — сказав Моріс, який, певна річ, давав баронові хлости чисто механічно, з огляду на брак освіти, безгрошів’я та певний нахил заробляти гроші у спосіб, на загальну думку, не такий морочливий, як звичайна робота, і воднораз дуже зисковний. Проте, як побоювався пан де Шарлюс, цей хлопець був надто добросердий і нібито не з полохливих. Про смерть офіцера він говорив майже зі слізьми на очах. Не менше був зворушений і двадцятидвохрічний. «О так, це файні хлопці. За такими нетягами, як ми, плакати нічого, але правдивий пан, який має купу челяді, який може цму-лити собі аперитивчик щодня о шостій, це таки справді фай-ний гість! Можна собі ляпати язиком, але коли бачиш, як умирають такі хлопаки, то це таки не абищо. Пан Біг не повинен допустити, щоб такі багачі гинули; воно ж-бо користь яка із них для робочої людини. За одного такого вбитого треба б вирізати всю німоту до ноги. А що боші виробляли у Лу-вені, ручки малим діткам відрізали! Не знаю, я не кращий за інших, але волів би жерти гівно, ніж слухати таких варварів; бо то не люди, а правдешні варвари, я це вам прямо кажу — і сто чортів у пельку тому, хто осмілиться мені заперечити!» Усі ці хлопці
